Смерть в кефірі

Перед тим, як сісти писати оце оцю біліберду, а для когось, сподіваюсь, справжній філософський трактат, що стане стимулом для здійснення чогось нездійсненного, автор довго вагався і міркував над майбутньою роботою - як же вивільнити той пласт накопичених думок і хвилювань, що залягли глибоко в серці і не дають йому вільно переганяти по організму кров'яні тільця. Лихе діло - починати після такої довгої паузи, під час якої автор пережив декілька пудів головної болі у тяжких розумових баталіях всередині мозку. Автор змінився - він й не помічає, що пише про себе від третьої особи однини, а спохватившись, бачить, що й раніше він частенько зловживав такими зворотами. Але він продовжує свято вірити,що спражнім діагнозом слід вважати лише звернення про себе від третьої особи множини, і, з полегшенням, видихає повні легені вуглекислого газу. Може якому читачеві й набридне читати трактати самоаналізу "цього пришибленого науковця"; такий читач чекає, коли ж нарешті він зможе дізнатися про подальшу долю моїх слухняних головних героїв - про те, що я так довго від його приховував. Та я знову віддаю свої сподівання, що таких читачів тут якомога менше, а краще - щоб їх таких тут зовсім не було. Бо що таке самоаналіз? Чи не є це єдиним заняттям, гідним справжньої людини? Тому всіх терплячих прошу ще трохи потерпіти і послухати продовження мого колупання у власному мозку. І знову автор надає перевагу третій особі однини. Автор змінився - він ще більше поважає читача, адже він вважає, що читач достойний найкращих текстів - таких, які якомога більше будуть потурати естетичним смакам (а може - збоченням) читача. Тому автор перед написанням тексту з'їв декілька інжирів (бо свято вірить в позитивний вплив здорової їжі на креативні та розумові якості людини) та поклав біля лівої руки "Русско-украинский словарь. Издание четвёртое" Д.І. Ганича та І.С. Олійника. Визнаю, я вже туди кілька разів безсоромно підглядував...
Часи змінились... і те, що раніше здавалось комічним, тепер виявилось трагічним, змушує людські очі ставати вологими. Ще кілька годин назад жлобкуватий акваріум дафнії викликав у Ліричного Героя сміх з кашлем. А тепер навіває лише сум своєю пустотою. Тепер їх менше - наших героїв, що так зблизились один з одним, що здавались одним цілим. Поля дикого кефіру по праву сторону від дороги раніше викликали шалений апетит, тепер вони були ані більше, ані менше - мовчазним свідком жахливої, але такої неминучої смерті. І при цьому при всьому - наш Герой умів тримати себе в руках і не викрикнути жодного болісного зойку. Ліричний Герой не репетував по цій втраті. Глухий сум був найкращим способом вшанування пам'яті сого друга. В такому сумі виражалась життєва філософія Героя. Він був схожий на автора і вірив у вічність людської душі і в те (що по суті є очевидним), що смерть - це лише перехід в інший стан. Він не знав нічого про те, як з цим склалось у роді дафній, але в мить співвідніс їх з людським реаліями. Бєломор же ж розпинався і казав лихі слова на невідомій ані автору, ані навіть самому Бєломору, мові:"Terra Incognita! - кричав він щодуху. - Vox klamantis in deserto!" та іншу пустозвонну нісенітницю. Він вірив, що цим він чогось там зможе добитись, не знаючи й сам, чого. Тепер вже ніхто не згадував, що ще при самому знайомстві з дафнією у творі її називали Велика Жорстока Дафнія...
А вона насправді просто розплилась та розчинилась у воді, наче кусок бридкої гнилої водорості або якась примітивна медуза. Немає її! Просто пляма лишилась! А по суті то дафнія по природі своїй не особливо то і вище по крутості, ніж вищезгадана водорость чи медуза.
-Почєму ти такой суровий, что даже слєзінку видавіть нє можєшь? - каже якось дивно розгніваний Бєломор Герою, піднявши до нього свої почервонілі від реву очі. Тоді Ліричний Герой доступно пояснив свою життєву позицію.
-Ти бєзсєрдєчний! - постановив діагноз Канарейка.
-А ти, знаєш хто ти?! Ти це!.. аа, щас, пригадаю, як там було, зачекай.. - каже Герой і відходить в сторону в муках від болісних спроб пригадати, як же ж там було..
-Аа, згадав!! А ти - індульгуєш в своїй жалості!
-Да.. Вот хоть ти і бєзсєрдєчний, я всьо-равно тєбя уважаю, друг, за твой вєліколєпний ум і обознанность твою! - зітхає Бєломор.
Настала затяжна пауза. Вона супроводжувалась такими ж мовчазними, як і сама пауза, церемоніями поховання водички, що лишилась від дафнії. Мандрівники зробили все так, як того вимагали кращі традиції касти туполобих мандрівників - вилили водичку к чортям на плантації дикого кефіру, трохи також дісталось випадково пробігаючому в той момент біля героїв цицобокому бетоноїду, короче - опинилась тварина не в той момент, не в тому місці.. Акваріум герої несамовито розтоптали ногами, вважаючи, що віддають таким чином честь дафнії.
Ввечері біля вогнища герої мовчки вперше в житті куштували смажене м'ясо цицобокого бетоноїда, якого в вищезгаданий момент спаралізувало (бо ця тваринка має дуже хитку психіку). Першим перервав музику тиші звісно ж Ліричний Герой, бо був, зрозуміло, домінантним в компанії. До того, як він заговорив, він власне роздумував, що сказати. Бєломор же весь цей час був замкненим в собі, не ставлячи собі жодної мети.
І ось Ліричний Герой видав наступний монолог:
-Відчуття жалю і співчуття - природне відчуття, визнане на міжародному рівні в якості мірила рівня людяності в людині, що його переживає. Хоч я ні в чому не винний, все ж вибач мені, Бєломор, за мою екстравагантну демонстрацію своєї непорушної суворості. сама ця суворість - лише іллюзія, що існує лише в твоїх очах. Я оце довго думав над тим, що тобі сказати і як тобі зарадити та втішити тебе. Я маю на увазі - після того, як ми востаннє обмовились словом. Тому мусиш знати напевне - всі слова, що я зараз говорю, є добре обдуманними!
..а Бєломор кліпа очима..
-Насправді моє серце наповнене таким же щемом, як і твоє, і єдине, повторюю - єдине, що надало мені сили стриматися і не виплескати весь цей біль назовні, - це відчуття гордості за нашого померлого друга! Як ти вважаєш, чи є ще на білому світі хоч одна дафнія, що за своє коротке життя відростила собі таке здорове барило, - Герой почав загибати пальці лівої руки, перераховуючи заслуги дафнії, - навчилася говорити, причому блін - в тему говорити! З нею можна було навіть нормально поржати! Тоді - вона намутила собі акваріум і пустилася в подорож, розуміючи свою приреченість померти десь посередині дороги (а якщо б ми її не підвезли, тоще на самому початку дороги). Та вона ж сама Велика дафнія на всій планеті! І її заслуги не вкладуються навіть в голові! З точки зору колективу дафній, вона зробила неможливе! Ось чому я не плачу! Ось чому в мене гордість!
В Ліричного Героя пересохло горло. Він було хотів ще щось додати, але знову закашлявся. Він кинув погляд на Канарейку. Той заливався сльозами.
-Я хачу танцевать!
Після цих слів Герой зрозумів, якого змісту були ті сльози, і зрозумів ще, що він справив на свого друга правильне враження. Герой піддався глупості Бєломора, і вони разом почали скакати і водити хоровод навкруг вогнища.
"Ми билі знакоми с самой вєлікой дафнієй всєх врємьон!"