Перед тим, як сісти писати оце оцю біліберду, а для когось, сподіваюсь, справжній філософський трактат, що стане стимулом для здійснення чогось нездійсненного, автор довго вагався і міркував над майбутньою роботою - як же вивільнити той пласт накопичених думок і хвилювань, що залягли глибоко в серці і не дають йому вільно переганяти по організму кров'яні тільця. Лихе діло - починати після такої довгої паузи, під час якої автор пережив декілька пудів головної болі у тяжких розумових баталіях всередині мозку. Автор змінився - він й не помічає, що пише про себе від третьої особи однини, а спохватившись, бачить, що й раніше він частенько зловживав такими зворотами. Але він продовжує свято вірити,що спражнім діагнозом слід вважати лише звернення про себе від третьої особи множини, і, з полегшенням, видихає повні легені вуглекислого газу. Може якому читачеві й набридне читати трактати самоаналізу "цього пришибленого науковця"; такий читач чекає, коли ж нарешті він зможе дізнатися про подальшу долю моїх слухняних головних героїв - про те, що я так довго від його приховував. Та я знову віддаю свої сподівання, що таких читачів тут якомога менше, а краще - щоб їх таких тут зовсім не було. Бо що таке самоаналіз? Чи не є це єдиним заняттям, гідним справжньої людини? Тому всіх терплячих прошу ще трохи потерпіти і послухати продовження мого колупання у власному мозку. І знову автор надає перевагу третій особі однини. Автор змінився - він ще більше поважає читача, адже він вважає, що читач достойний найкращих текстів - таких, які якомога більше будуть потурати естетичним смакам (а може - збоченням) читача. Тому автор перед написанням тексту з'їв декілька інжирів (бо свято вірить в позитивний вплив здорової їжі на креативні та розумові якості людини) та поклав біля лівої руки "Русско-украинский словарь. Издание четвёртое" Д.І. Ганича та І.С. Олійника. Визнаю, я вже туди кілька разів безсоромно підглядував...
Часи змінились... і те, що раніше здавалось комічним, тепер виявилось трагічним, змушує людські очі ставати вологими. Ще кілька годин назад жлобкуватий акваріум дафнії викликав у Ліричного Героя сміх з кашлем. А тепер навіває лише сум своєю пустотою. Тепер їх менше - наших героїв, що так зблизились один з одним, що здавались одним цілим. Поля дикого кефіру по праву сторону від дороги раніше викликали шалений апетит, тепер вони були ані більше, ані менше - мовчазним свідком жахливої, але такої неминучої смерті. І при цьому при всьому - наш Герой умів тримати себе в руках і не викрикнути жодного болісного зойку. Ліричний Герой не репетував по цій втраті. Глухий сум був найкращим способом вшанування пам'яті сого друга. В такому сумі виражалась життєва філософія Героя. Він був схожий на автора і вірив у вічність людської душі і в те (що по суті є очевидним), що смерть - це лише перехід в інший стан. Він не знав нічого про те, як з цим склалось у роді дафній, але в мить співвідніс їх з людським реаліями. Бєломор же ж розпинався і казав лихі слова на невідомій ані автору, ані навіть самому Бєломору, мові:"Terra Incognita! - кричав він щодуху. - Vox klamantis in deserto!" та іншу пустозвонну нісенітницю. Він вірив, що цим він чогось там зможе добитись, не знаючи й сам, чого. Тепер вже ніхто не згадував, що ще при самому знайомстві з дафнією у творі її називали Велика Жорстока Дафнія...
А вона насправді просто розплилась та розчинилась у воді, наче кусок бридкої гнилої водорості або якась примітивна медуза. Немає її! Просто пляма лишилась! А по суті то дафнія по природі своїй не особливо то і вище по крутості, ніж вищезгадана водорость чи медуза.
-Почєму ти такой суровий, что даже слєзінку видавіть нє можєшь? - каже якось дивно розгніваний Бєломор Герою, піднявши до нього свої почервонілі від реву очі. Тоді Ліричний Герой доступно пояснив свою життєву позицію.
-Ти бєзсєрдєчний! - постановив діагноз Канарейка.
-А ти, знаєш хто ти?! Ти це!.. аа, щас, пригадаю, як там було, зачекай.. - каже Герой і відходить в сторону в муках від болісних спроб пригадати, як же ж там було..
-Аа, згадав!! А ти - індульгуєш в своїй жалості!
-Да.. Вот хоть ти і бєзсєрдєчний, я всьо-равно тєбя уважаю, друг, за твой вєліколєпний ум і обознанность твою! - зітхає Бєломор.
Настала затяжна пауза. Вона супроводжувалась такими ж мовчазними, як і сама пауза, церемоніями поховання водички, що лишилась від дафнії. Мандрівники зробили все так, як того вимагали кращі традиції касти туполобих мандрівників - вилили водичку к чортям на плантації дикого кефіру, трохи також дісталось випадково пробігаючому в той момент біля героїв цицобокому бетоноїду, короче - опинилась тварина не в той момент, не в тому місці.. Акваріум герої несамовито розтоптали ногами, вважаючи, що віддають таким чином честь дафнії.
Ввечері біля вогнища герої мовчки вперше в житті куштували смажене м'ясо цицобокого бетоноїда, якого в вищезгаданий момент спаралізувало (бо ця тваринка має дуже хитку психіку). Першим перервав музику тиші звісно ж Ліричний Герой, бо був, зрозуміло, домінантним в компанії. До того, як він заговорив, він власне роздумував, що сказати. Бєломор же весь цей час був замкненим в собі, не ставлячи собі жодної мети.
І ось Ліричний Герой видав наступний монолог:
-Відчуття жалю і співчуття - природне відчуття, визнане на міжародному рівні в якості мірила рівня людяності в людині, що його переживає. Хоч я ні в чому не винний, все ж вибач мені, Бєломор, за мою екстравагантну демонстрацію своєї непорушної суворості. сама ця суворість - лише іллюзія, що існує лише в твоїх очах. Я оце довго думав над тим, що тобі сказати і як тобі зарадити та втішити тебе. Я маю на увазі - після того, як ми востаннє обмовились словом. Тому мусиш знати напевне - всі слова, що я зараз говорю, є добре обдуманними!
..а Бєломор кліпа очима..
-Насправді моє серце наповнене таким же щемом, як і твоє, і єдине, повторюю - єдине, що надало мені сили стриматися і не виплескати весь цей біль назовні, - це відчуття гордості за нашого померлого друга! Як ти вважаєш, чи є ще на білому світі хоч одна дафнія, що за своє коротке життя відростила собі таке здорове барило, - Герой почав загибати пальці лівої руки, перераховуючи заслуги дафнії, - навчилася говорити, причому блін - в тему говорити! З нею можна було навіть нормально поржати! Тоді - вона намутила собі акваріум і пустилася в подорож, розуміючи свою приреченість померти десь посередині дороги (а якщо б ми її не підвезли, тоще на самому початку дороги). Та вона ж сама Велика дафнія на всій планеті! І її заслуги не вкладуються навіть в голові! З точки зору колективу дафній, вона зробила неможливе! Ось чому я не плачу! Ось чому в мене гордість!
В Ліричного Героя пересохло горло. Він було хотів ще щось додати, але знову закашлявся. Він кинув погляд на Канарейку. Той заливався сльозами.
-Я хачу танцевать!
Після цих слів Герой зрозумів, якого змісту були ті сльози, і зрозумів ще, що він справив на свого друга правильне враження. Герой піддався глупості Бєломора, і вони разом почали скакати і водити хоровод навкруг вогнища.
"Ми билі знакоми с самой вєлікой дафнієй всєх врємьон!"
субота, 5 грудня 2009 р.
субота, 28 листопада 2009 р.
Вплив патогенного на непатогенне
Інколи деякі проекти пропадають у літописі нашого часу чи просто кануть в небуття. Причин тому є багацько. І хто ладен усіх їх перерахувати? Чи то демонам вдається збити людей з праведного шляху, чи то шлях, спочатку здавався праведним, а потім став нагло збоченим та нудним? Хіба є правда в даних словах? Звісно є та, водночас, її там нема. Бажання слави - от що керує не оригінальними людьми. Більше того, слава сама нероздільно пов"язана з бажанням бути оригінальним, це як силлогізм, причинно-наслідковий зв"язок. Однак, чи можливо тонути у смороді рутинного життя? І чиє цей сморід смородом, а чи не є він балагоуханням прекрасних квітів?
Тут, на теренах сліпакопізнання, я та вельмишановний доктор Олег, часто задаємося різного роду питаннями. Так би мовити, шукаємо на них відповіді. Питання без відповіді не існує. Це аксіома, хоча вона і потебує доведення.
Певні персонажі деяких літературних творів рятуються у тернях вербальних символів та знаходять собі там притулок. Інші знаходять його у реаліях реальності, навіть якщо цей притулок зовсім і не притулок, а реалія зовсім і нереальна. Так можливо легше, а можливо так просто так.
Варто замислитися, що людина яка збудувала щось варте захоплення та інтелігентного вигуку "ніхуясобі! ото заїбашив!", одразу ж забувається. Її пам"ятають лише ті, хто теж волею не волею, мають на меті щось збудувати. А кого тоді запам"ятають? Щось погане, аморальне. Певного часу пам"ятали все нравственне, потім від неї стомились, бо, наче, вона була всюди, далі почали вимірювати крутість малюнками на руках, кількість випитих сигарет та скуреного алкоголю. Далі буде навпаки, хоча може і не буде. Адже легше робити вище згадане, ніж копати города та вирощувати сильдерей...
Тут, на теренах сліпакопізнання, я та вельмишановний доктор Олег, часто задаємося різного роду питаннями. Так би мовити, шукаємо на них відповіді. Питання без відповіді не існує. Це аксіома, хоча вона і потебує доведення.
Певні персонажі деяких літературних творів рятуються у тернях вербальних символів та знаходять собі там притулок. Інші знаходять його у реаліях реальності, навіть якщо цей притулок зовсім і не притулок, а реалія зовсім і нереальна. Так можливо легше, а можливо так просто так.
Варто замислитися, що людина яка збудувала щось варте захоплення та інтелігентного вигуку "ніхуясобі! ото заїбашив!", одразу ж забувається. Її пам"ятають лише ті, хто теж волею не волею, мають на меті щось збудувати. А кого тоді запам"ятають? Щось погане, аморальне. Певного часу пам"ятали все нравственне, потім від неї стомились, бо, наче, вона була всюди, далі почали вимірювати крутість малюнками на руках, кількість випитих сигарет та скуреного алкоголю. Далі буде навпаки, хоча може і не буде. Адже легше робити вище згадане, ніж копати города та вирощувати сильдерей...
субота, 5 вересня 2009 р.
Сьогодні я... (цикл наукових робіт, присвячених феномену профанації)
Сьогодні я... міг отримати те одвічне прагнення знайти розуміння у сектурованих клубах денаціоналізації сурдоперекладу. Колись древні люди мали багато смислових навантажень на свою бідну макітру. Подейкують, що дерево сефірот росло у кожного інтелігента у глиняному горщику, який стояв собі тихо-мирно на підвіконнику. Потім, звісно, було все втрачено, адже все краще, що було, завжди підлягає втраченню. Я мислю - мої дідусь та бабуся божаться, що коли вони не знали Сліпаків, їм жилося краще (хоча вони і зараз їх не знають, знають лише одне - тоді було краще, аніж зара). Я теж скажу своїм потомкам, фізичним чи духовним (краще і тим і тим водночас) - тоді було дуже неабияк добре і приємно, зара такого нема. Коли розуміння повторення слів розуміння, коли тавтологія вкрадається в кожне речення, псує його, паплюжить, кляймить автора писакою та папірогівнятором, все проходить і наступає нове "зара". Кажуть, хтось сказав, що зара нема, можливо. Тоді не має вітру, бо, як відомо, "якщо дує вітер, слід плескати в долоні" (зара). Не існує зара, не існує і можливості плескати... Та пробач, ти, хто буде це читати (сподіваюсь ти будеш розумітися на сліпаках краще за мене), мене понесло не в ту сторону.
Сьогодні я ... Намагався розмірковувати над тим, як не деградувати та не пропасти у рутині. Звісно псевдоінтелектуал, яким я себе вважаю, сподіваючись, що я занизив свою самооцінку і хтось скаже - чувак, ти інтелектуал!, не може претендувати на новизну та свіжість переосмислення небанальних проблем. Тому я вирішив їх пошукати. Оскільки в житті у мене практично нічого надзвичайно тривожного та інтелектуального невідбувається (хіба що спілкування зі Сліпаками), я почав обирати тему з метою її подальшого обмірковування. Мені здалося доцільним скористатися роздумами Декарта над методом. Але, як ведеться, я практично нічого не пам"ятав з того, що прочитав у Декарта. Правда те, що я його читав, я знав достеменно! Він начебто наголошував на тому, що все слід піддавати сумнівам та докопуватися до істини. Я пішов за цією логікою. В мене вийшло, що тему, яку я хочу обрати слід піддати сумніву, тобто є шанс, що її не існує. За Сліпаками - вірогідніше, що трапиться найневірогідніша подія. Тобто я вже дійшов до не існування такої теми. Далі - оскільки такої теми не існує, значить не існує предмету її обговорення, нема предмету - нема людини, що його обмислює, а оскільки я намагаюсь її осмислити, то і мене, відповідно, нема. Я стверджую цей силлогізм, базуючись ні на чому. Тому,..
Сьогодні я ... Це перша спроба створити щось, що відрізняється від того, про що я думаю день у день. Весь даний текст є практично нечитабельним та граматично- і правописно- не вірний. Та якщо мене взинуватять у всіх гріхах, того, що я змарнував час, свій чи людини, що це прочитала, я відповім - "якщо дує вітер, слід плескати в долоні"
Сьогодні я ... Намагався розмірковувати над тим, як не деградувати та не пропасти у рутині. Звісно псевдоінтелектуал, яким я себе вважаю, сподіваючись, що я занизив свою самооцінку і хтось скаже - чувак, ти інтелектуал!, не може претендувати на новизну та свіжість переосмислення небанальних проблем. Тому я вирішив їх пошукати. Оскільки в житті у мене практично нічого надзвичайно тривожного та інтелектуального невідбувається (хіба що спілкування зі Сліпаками), я почав обирати тему з метою її подальшого обмірковування. Мені здалося доцільним скористатися роздумами Декарта над методом. Але, як ведеться, я практично нічого не пам"ятав з того, що прочитав у Декарта. Правда те, що я його читав, я знав достеменно! Він начебто наголошував на тому, що все слід піддавати сумнівам та докопуватися до істини. Я пішов за цією логікою. В мене вийшло, що тему, яку я хочу обрати слід піддати сумніву, тобто є шанс, що її не існує. За Сліпаками - вірогідніше, що трапиться найневірогідніша подія. Тобто я вже дійшов до не існування такої теми. Далі - оскільки такої теми не існує, значить не існує предмету її обговорення, нема предмету - нема людини, що його обмислює, а оскільки я намагаюсь її осмислити, то і мене, відповідно, нема. Я стверджую цей силлогізм, базуючись ні на чому. Тому,..
Сьогодні я ... Це перша спроба створити щось, що відрізняється від того, про що я думаю день у день. Весь даний текст є практично нечитабельним та граматично- і правописно- не вірний. Та якщо мене взинуватять у всіх гріхах, того, що я змарнував час, свій чи людини, що це прочитала, я відповім - "якщо дує вітер, слід плескати в долоні"
середа, 12 серпня 2009 р.
Літазар та Сліпаки - одвічне протистояння Дикої Глупоти та Спокійного Відчуття Вищості
- Цей текст я планував написати кровью дикого вепра на клаптику туалетної бумаги, для підсилення драматичного аффекту або для рефлекторного виділення слюней з підшкірної залози маленького ключика. Проте не все сталось як гадалось, чи то пак, взагалі не сталось. Сумно... Інколи ти відчуваєшь весь трагізм та іронічність життя, а інколи тобі все байдуже ти забуває про все і просто насолоджуєшся. Дурниця. Сьогодні було задано питання - хто боїться смерті, я змовчав, а запитуючий відповів, що боїться лище одного - його забудуть і через кілька років навіть не згадають - що був, що нема. Але це хибне вражіння, про тебе ітак не згадають через років 100, бо всі люди, що тебе знають просто помруть, а якщо б всі..так то ітак очевидно. Це все я до чого, та впринципі ні до чого, просто вирішив накатати маляву на шкірі білого медведя, використаши замість чорнил білу зубну ваксу. Проте не все сталось як гадалось, чи то пак, взагалі не сталось. Сумно...Сліпаки наша єдина надія в цьому розпусному житті, де кожен ладен роздавити нещасного сліпачка навіть не підозріваючи, що він насправді розплющив себе і це його нутрощі зараз на його ботінку. Дика Глупота практично всюди - тут, там, у твоєму ліжечку, у твоїй шафі, у твоїй макітрі. Я не проповідник і не буду закликати до боротьби з нею, єдине я знаю точно - сліпаки її переможуть! Це снобізм? Долбоєбізм? Хто зна, хто зна, може це звичайнісіньке випендрювання та надягання на голову Кастрюлі.
Цікаво почути ваші, докторе Олегу, думеки з цього оптичного приводу. Вельми вдячний..
- Докторе Віталій, дякую вам за те, що ви ставитесь із великою шаною-по до мого компетентноспроможнього духу! Найдругішим ділом я хочу зазначити, що при найбільшому бажанні помутити розум всіх людей із усіх усюд (тут я веду розмову про Дику Глупоту) у неї завжди в кінці ламається переднє напівабстрактне око, без якого їй ніхера не зробити. Тому я намагаюсь виражатися лише науковими лексикологічними одиницями. Спостерігаючи за стадом дерев'яних антилоп з потертими колінами в магазинчику для дорослих, я часто натикався на думку, котра неподільно співіснувала з моїми принципами, хоча й виступала за межі мого особистого універсуму. "Хіба хочуть Сліпаки усіх пород, щоб ці антилопи мали потерті коліна, чи може вои не мають достатьної сили для того, щоб замастити ці коліна садовим варом, і щоб після цього ніхто не промовив: "У цих антилоп коліна намащені садовим варом, тому вони ніколи не стануть надантилопами?"" І тут, немов з єхидною посмішкою, дивиться на мене інший висновок! Я аж здригаюсь! Думаю, а що, якщо якби Сліпаки так вчинили і в майбутньому всі дізнались про їхній шляхетний вчинок і всі інші вчинки, і тоді сказали: "Діємо так, як скажуть нам Сліпаки!" То тоді б в майбутньому хіба б не скотилася гірка сльоза Сліпака Великого, а разом з ним і всіх інших Сліпаків, і хіба б тоді вони б не промовили: "Невже ми втратили свою силу, невже це Велика Глупота торкнулася і нашого чола?" Але вони ж би плакали гіркими і великими, як кавуни на Херсонщині, сльозами, і промовляли б: "Далеко не всі вже вилікувались від Великої Глупоти, але всі вже проголошують нашу мудрість мудрістю віків!" Скільки тоді б вони були ладні віддати, щоб їх знову ніхто не знав, і я тут не говорю про те, щоб їх забули, а про те щоб їх саме ніхто не знав! Ми, докторе Віталію, виступаємо просвітителями, але ми не говоримо, навіть пошепки:"Сліпаки!!!!" коли перед нашими поглядами суцільне враження Дикою Сліпотою! І тому ми повинні закохатися в священну одинокість нашу і безславетність, бо коли ми вчинимо щось компромісаційне, ми будемо жалкувати, як жалкували б Сліпаки в мойому нарисі. Говорю вчинно:"Так, ми не дозволимо продавати пилососи в студентських кав'ярнях, бо це не принесе нам бджолиного меду!" І якщо б ми знали тих особин, які будуть жити через 1000 років після нас, то вони б не захотіли з'являтися на Світ! Адже це була б тиранія з нашого боку, ми б вже знали тих, кого нема і будуть не скоро; і вони, ще ненароджені, казали б тоді:"Ми відкриємо ваші таємниці поза вашим бажанням, і ви нам нічого не зробите!" і будуть сміятися, як сміявся Маркіз де Сад у своїй в'язниці! Зневажливодо нас, але й до себе! Тому наша справа - діяти так, щоб ніхто не знав наших намірів, але всі відчували їх результати, навіть ті, хто ще ненароджений. Останні ще півстоліття тому вже говорили нам дякую! Адже саме так ми домовлялись зі Сліпаками! А?
- Можливо, можливо, вельмишановний докторе, але, заглибившись у просторовість понять, постає питання для чого нам робіння зеленої клавіатури? Хлопчика попросили принести зелені яблука, а він приніс червоні і тоді мати розплакалась, бо виявилось, що хлопчина не розрізняв кольори. Так і наші напівскажені каротоплини, що тихенько собі скиглять у корзині та шепочуться один до одного "Дивись, тільки з десяток людей знає про існування сліпаків, але вони і не підозрюють, в яку халепу вплутались! Диви-но, вони знають, що в них є надзвичайна power, але її ще треба розвити!" А далі, я відкриваю шухляду і що я там бачу? Там я бачу маленького хом"ячка, що гризе величезну книжку Маркса і какає, вибачте, під себе. Я кажу йому "Хомяче, що ти робиш?" А він, натомість просто пісяє під себе!!!
Так і в житті без сліпаків - ти тільки гризеш книги та гадиш під себе, маючи надію, що нащадки знайдуть твоє лайно, піддадуть термодослідженням і скажуть "О, мужик, що насрав таку купу був крутий, давайте введем вивчення про нього у нашу шкільну програму" І горе мені буде, якщо цього мудрагеля підтримає багато таких же розумників і бідолашні діти, будуть коспектувати закам"янілі екскременти, якогось обмеженого "індивіда"...
- Коли сьогодні я йшов по вулиці на зустріч привиду страху та болі, я не міг заснути. І справді, це трапилось зі мною перший раз, бо я ніколи не гаю часу. А тут прийшлось погаяти, а ще позагайовувати. Я не думав, що перша думка у мене буде суто побутового характеру: "А чи варта біль болі, а насолода насолоди?". Це таке питання, на яке нас змушують відповідати вже в другому класі, першому семестрі, і то це при умові, якщо ви навчаєтесь в школі для майбутніх парашутистів. Дивно, але саме першодумка про розмову зі Сліпаком Великим, яка була обкакана мною у відповідній темі, привела мене до цієї другодумки. А ще на цю думку вплинула випадково виникша на моєму шляху самка альбатроса, яка хворіла на карієс. А справді, навіщо так довго думати про біль, якщо коли ти думаєш про неї, вона всеодно не прийде раніше, ніж ти запланував. Це ж стосується насолоди, адже насолода не може тривати до того, як вона трапиться, а якщо ти й захочеш її відчути до самої насолоди, яка повинна трапитися насправді, то остання вже не буде такою насолодженою, бо трохи підгниє і там вже заведуться черви. Це діло не подобається Сліпакам, особливо - черви. Хоча вони їх іноді на свої Роки Народження їдять. Так от, до чого я дійшов, це і так зрозуміло, але я повторюсь: чи варто робити все так, як роблять Сліпаки? Мене мабуть різні "хвільозьохви" будуть цуратися і негідно критикувати за те, що буцімто я зневірився. Але нехай вони спробують попісяти своїми вибитими зубами та кусками нижньої губи, тоді їхні вагання вже перестануть бути для них такими важливими. А для тих, хто мене хоче зрозуміти, але не до кінця може це зробити (я про тих, хто живе голими в бочках з-під блаженства) я скажу, що я навпаки з кожним днем все більше й більше запевняюсь в надвеличі Сліпаків! Але чи хочуть вони, щоб за ними повторювали всі рухи, всі старання, всі надемоції, що вони самі роблять? Да вони повертять своїми смуглястими пальцями біля свого чола і скажуть, що нам всім - у псіхушку. Адже ми не можемо все робити так, як вони роблять, бо ми не Сліпаки, але ми маємо черпати натхнення, любов, досягнення та Блаженну Блювоту з наших неймовірних Сліпаків. Хоча вони в першу чергу не наші, вони свої!!!! Бо ми не взмозі протриматися хоч мить у цьому Всесвіті без їх!
- Онанізм... Маструбація...Рукоблудство - ці страшні слова відомі кожному з нас, вони звучать наче вирок приречиності, крик сповненої болю та лютої ненависті душі. Самотня невпевненість в собі, не можливість реалізації своїх таємних бажань, хить, м"якість та, як наслідок, невиразна ницість та слабкість маленької людини... Та зараз я хочу поговорити не про це. Зараз я хочу поговорити про те, що було написано вище доктором Олегом. Яблука... Пекельні яблука з того світу....Хто може скуштувати їх? Маленька вівця, як злизує з черевика великого капіталіста крихти спагетті? А ви знаєте як довго варив оте "спагетті" пьяний капіталіст? Та він ночей недосипав, переборщив і пересипав. Ось і я зара сиджу голий на ліжку і думаю про те, як не гаїти час та чого я його так гаю в тихім гаю. Кінець - це слово я промовляв безліченну кількість раз. Та все одно продовжую колупатися пальцем в розетці, сподіваючись висунути звідти щастя. А Сліпаки? Що роблять ці двині істоти? Та просто витягують за язик оте "щастя" з тої клятої розетки! І я так хочу, І Я ТАК МОЖУ!
Годі, це не пусті балачки, це світло, що його нам люб"язно дарує лямпочка. Це туалетний папір, він, саме він, робить наше життя приємнішим, особливо, коли він пахне пелюстками троянд...
Цікаво почути ваші, докторе Олегу, думеки з цього оптичного приводу. Вельми вдячний..
- Докторе Віталій, дякую вам за те, що ви ставитесь із великою шаною-по до мого компетентноспроможнього духу! Найдругішим ділом я хочу зазначити, що при найбільшому бажанні помутити розум всіх людей із усіх усюд (тут я веду розмову про Дику Глупоту) у неї завжди в кінці ламається переднє напівабстрактне око, без якого їй ніхера не зробити. Тому я намагаюсь виражатися лише науковими лексикологічними одиницями. Спостерігаючи за стадом дерев'яних антилоп з потертими колінами в магазинчику для дорослих, я часто натикався на думку, котра неподільно співіснувала з моїми принципами, хоча й виступала за межі мого особистого універсуму. "Хіба хочуть Сліпаки усіх пород, щоб ці антилопи мали потерті коліна, чи може вои не мають достатьної сили для того, щоб замастити ці коліна садовим варом, і щоб після цього ніхто не промовив: "У цих антилоп коліна намащені садовим варом, тому вони ніколи не стануть надантилопами?"" І тут, немов з єхидною посмішкою, дивиться на мене інший висновок! Я аж здригаюсь! Думаю, а що, якщо якби Сліпаки так вчинили і в майбутньому всі дізнались про їхній шляхетний вчинок і всі інші вчинки, і тоді сказали: "Діємо так, як скажуть нам Сліпаки!" То тоді б в майбутньому хіба б не скотилася гірка сльоза Сліпака Великого, а разом з ним і всіх інших Сліпаків, і хіба б тоді вони б не промовили: "Невже ми втратили свою силу, невже це Велика Глупота торкнулася і нашого чола?" Але вони ж би плакали гіркими і великими, як кавуни на Херсонщині, сльозами, і промовляли б: "Далеко не всі вже вилікувались від Великої Глупоти, але всі вже проголошують нашу мудрість мудрістю віків!" Скільки тоді б вони були ладні віддати, щоб їх знову ніхто не знав, і я тут не говорю про те, щоб їх забули, а про те щоб їх саме ніхто не знав! Ми, докторе Віталію, виступаємо просвітителями, але ми не говоримо, навіть пошепки:"Сліпаки!!!!" коли перед нашими поглядами суцільне враження Дикою Сліпотою! І тому ми повинні закохатися в священну одинокість нашу і безславетність, бо коли ми вчинимо щось компромісаційне, ми будемо жалкувати, як жалкували б Сліпаки в мойому нарисі. Говорю вчинно:"Так, ми не дозволимо продавати пилососи в студентських кав'ярнях, бо це не принесе нам бджолиного меду!" І якщо б ми знали тих особин, які будуть жити через 1000 років після нас, то вони б не захотіли з'являтися на Світ! Адже це була б тиранія з нашого боку, ми б вже знали тих, кого нема і будуть не скоро; і вони, ще ненароджені, казали б тоді:"Ми відкриємо ваші таємниці поза вашим бажанням, і ви нам нічого не зробите!" і будуть сміятися, як сміявся Маркіз де Сад у своїй в'язниці! Зневажливодо нас, але й до себе! Тому наша справа - діяти так, щоб ніхто не знав наших намірів, але всі відчували їх результати, навіть ті, хто ще ненароджений. Останні ще півстоліття тому вже говорили нам дякую! Адже саме так ми домовлялись зі Сліпаками! А?
- Можливо, можливо, вельмишановний докторе, але, заглибившись у просторовість понять, постає питання для чого нам робіння зеленої клавіатури? Хлопчика попросили принести зелені яблука, а він приніс червоні і тоді мати розплакалась, бо виявилось, що хлопчина не розрізняв кольори. Так і наші напівскажені каротоплини, що тихенько собі скиглять у корзині та шепочуться один до одного "Дивись, тільки з десяток людей знає про існування сліпаків, але вони і не підозрюють, в яку халепу вплутались! Диви-но, вони знають, що в них є надзвичайна power, але її ще треба розвити!" А далі, я відкриваю шухляду і що я там бачу? Там я бачу маленького хом"ячка, що гризе величезну книжку Маркса і какає, вибачте, під себе. Я кажу йому "Хомяче, що ти робиш?" А він, натомість просто пісяє під себе!!!
Так і в житті без сліпаків - ти тільки гризеш книги та гадиш під себе, маючи надію, що нащадки знайдуть твоє лайно, піддадуть термодослідженням і скажуть "О, мужик, що насрав таку купу був крутий, давайте введем вивчення про нього у нашу шкільну програму" І горе мені буде, якщо цього мудрагеля підтримає багато таких же розумників і бідолашні діти, будуть коспектувати закам"янілі екскременти, якогось обмеженого "індивіда"...
- Коли сьогодні я йшов по вулиці на зустріч привиду страху та болі, я не міг заснути. І справді, це трапилось зі мною перший раз, бо я ніколи не гаю часу. А тут прийшлось погаяти, а ще позагайовувати. Я не думав, що перша думка у мене буде суто побутового характеру: "А чи варта біль болі, а насолода насолоди?". Це таке питання, на яке нас змушують відповідати вже в другому класі, першому семестрі, і то це при умові, якщо ви навчаєтесь в школі для майбутніх парашутистів. Дивно, але саме першодумка про розмову зі Сліпаком Великим, яка була обкакана мною у відповідній темі, привела мене до цієї другодумки. А ще на цю думку вплинула випадково виникша на моєму шляху самка альбатроса, яка хворіла на карієс. А справді, навіщо так довго думати про біль, якщо коли ти думаєш про неї, вона всеодно не прийде раніше, ніж ти запланував. Це ж стосується насолоди, адже насолода не може тривати до того, як вона трапиться, а якщо ти й захочеш її відчути до самої насолоди, яка повинна трапитися насправді, то остання вже не буде такою насолодженою, бо трохи підгниє і там вже заведуться черви. Це діло не подобається Сліпакам, особливо - черви. Хоча вони їх іноді на свої Роки Народження їдять. Так от, до чого я дійшов, це і так зрозуміло, але я повторюсь: чи варто робити все так, як роблять Сліпаки? Мене мабуть різні "хвільозьохви" будуть цуратися і негідно критикувати за те, що буцімто я зневірився. Але нехай вони спробують попісяти своїми вибитими зубами та кусками нижньої губи, тоді їхні вагання вже перестануть бути для них такими важливими. А для тих, хто мене хоче зрозуміти, але не до кінця може це зробити (я про тих, хто живе голими в бочках з-під блаженства) я скажу, що я навпаки з кожним днем все більше й більше запевняюсь в надвеличі Сліпаків! Але чи хочуть вони, щоб за ними повторювали всі рухи, всі старання, всі надемоції, що вони самі роблять? Да вони повертять своїми смуглястими пальцями біля свого чола і скажуть, що нам всім - у псіхушку. Адже ми не можемо все робити так, як вони роблять, бо ми не Сліпаки, але ми маємо черпати натхнення, любов, досягнення та Блаженну Блювоту з наших неймовірних Сліпаків. Хоча вони в першу чергу не наші, вони свої!!!! Бо ми не взмозі протриматися хоч мить у цьому Всесвіті без їх!
- Онанізм... Маструбація...Рукоблудство - ці страшні слова відомі кожному з нас, вони звучать наче вирок приречиності, крик сповненої болю та лютої ненависті душі. Самотня невпевненість в собі, не можливість реалізації своїх таємних бажань, хить, м"якість та, як наслідок, невиразна ницість та слабкість маленької людини... Та зараз я хочу поговорити не про це. Зараз я хочу поговорити про те, що було написано вище доктором Олегом. Яблука... Пекельні яблука з того світу....Хто може скуштувати їх? Маленька вівця, як злизує з черевика великого капіталіста крихти спагетті? А ви знаєте як довго варив оте "спагетті" пьяний капіталіст? Та він ночей недосипав, переборщив і пересипав. Ось і я зара сиджу голий на ліжку і думаю про те, як не гаїти час та чого я його так гаю в тихім гаю. Кінець - це слово я промовляв безліченну кількість раз. Та все одно продовжую колупатися пальцем в розетці, сподіваючись висунути звідти щастя. А Сліпаки? Що роблять ці двині істоти? Та просто витягують за язик оте "щастя" з тої клятої розетки! І я так хочу, І Я ТАК МОЖУ!
Годі, це не пусті балачки, це світло, що його нам люб"язно дарує лямпочка. Це туалетний папір, він, саме він, робить наше життя приємнішим, особливо, коли він пахне пелюстками троянд...
"Раз в три дні..."
Сьогодні стукнуло саме раз в тридні і, як я і обіцяв, далі буде написано детально про проведеня мною, докторем Віталієм, польових дослідженнь з приводу лінощів, прикрого спалення часу, тупості, обмеженості, зокрема інтелектуальної та, звичайно ж ідіотства і невнормованого робочого графіку. Отож, як видо з малюнка, Малюк Бо тримає у руках Малька Го, який, в свою чергу, тримає за вуха зайця, що його фамілія Підлога. Заєць той, верніше Жук, шустрий, як дикий вепр, клітливий, як дикий кінь, типу мустанга та жирний, як збожеволіла гомофобна свиноматка. До речі, тут варто сказати кілька слів про кільку, верніше дрільку, а ще верніше - Свиноматку. Свиноматка то свиня, а мовою сліпакаів - сама настояща свинюка. Бридка, мерзенна, вона їсть блювотногидотні пельмені, ходить під себе та всіляко "сквернословить" на Сліпаків. Однак ті її люблять, поважают та в дупу мають. Колись вона була гарна, як цвіт рожа, мальовнича, наче щербет та чиста, як компакт-диск, на якому ще нічого не записано. Так все б і було, як би не загуло. Прийшов прикрий Загуло і з"їв борщу відро. З того часу все змінилося, змінилися люди, змінилися тваринки, змінилися червоні малинки на дачі у Дідуся Панаса. Лишень Сліпаки не змінилися, вони як були круті та кручені, так такими й залишилися. Знаєте чого? Так це риторичне питання, тимпаче що відповіді на нього є. Клінічні дослідження показали - коефіцієнт змінності у істоти, що знає і осміслює все, що тільки можна піддати цим двом категоріям, не властиве зміненню. Воно властиве лише тоді, коли змінюється космос (не плутати з вельми шановним Леонідом), коли стала вселенського рагу з морквою та перченого сала дорівнює одиниці. Ось відповідь на це питання. Далі, любі мої, я намагнуся дати ще більш чіткі відповіді на ще більші трагічні та не менш таємничі і захоплюючі питання. Надобранок, індивіди!
І знову настав жаданий час "раз в три дні". На цілий тиждень я був "лішен вазможнасті" спілкуватися зі Стелебаним Маргиналом. Стоп - прокричить злий дядьку у свою праву робочу руку. Який СМ? Ти що з дуба впав? - вистрибне зле чудосисько зі стелі та задасть це дивакувате запитання. Як можна, доктору сліпакознавцю, спілкуватися із чудом уродом. Мовчки - буде моя відповідь. Бо саме аби пізнати супротивника слід бачити його, слід бути з ним. Та тут треба відчувати тонку межу, а це невіть мені, професійному сліпакознавцю буває дуже окжав. І так я виграв новенький тример за це "воздєржаніе" і тепер буду мати змогу голити собі правий ніготь.
Тепер хотілося б просто висказати все те що мені наросло на дивані за цей суровий кілограм тижня. А зрозумів я наступне. Як відомо хлопець має мати четверо коней, бо кожен кінь то жирафа, а кожна жирафа - то вівця. Вівці дояться хлібом, а не молоком, як дехто звик вважати. Коли вважає вважатий (з древньо ісаурської - важатий), то народжується диво-хрін. Цей диво-хрін має загадкові властивості, які я постараюсь описати у спеціальній темі. Він дещо схожий на парасольку, трохи на кажана та трохи на павіана. Коли його випускають із ставку, попотіти на сонечку та погріти свої руки-ноги на коліях метрополітену, він зеленіє і, якщо вчасно не змастити його йодом, стане бітумом. Та це пусте. Бо його підошва дуже збуджує сліпаків, тобото їхні субстантивовані отвори через які віділяються залози внутрішньої секреції, амортизовані парадигми й, звісно, звісний імуноглобулін. Так от, якщо зібрати все це і те, то побачимо, а верніше було б сказати - зробимо геніальне відкриття, що сірка горить!!! Це просто приголомшливо!!! Жоден капітан до такого не додумається. Мені здається це прорив! Це прорив! Прорив!!! Трясця!!! Я прорив дірку у калюжі і тим самим закінчив термін "раз в три дні". Що ж, сподіваюсь, вам було корисно прочитати мою замітку, яку я планую опублікувати у газені "Гіпоталамусус-ламус".
Знову-знову-знову!!! Настало жадане "раз в три дні" і я, доктор-сліпакознавець Віталій, можу написати кілька слів на злобу дня.Спершу, хотілося б розпочати з оди, яку я склав щойно. Ось вона:
Ода, радості й печалі!
Що за гріх ти там тримаєш?!
Хіба не було в тобі й крихти правди?!
Оси смертелне жало в мозог встрягає!
Де той пес що завши гавка?!
Де та стеля що блищить?!
Мої квіти пахнуть палко.
Жаль бо вони дуже огидні
Ода радості й печалі!
Світ великий покидає
І Сліпак з нори вилізає
Сліпак якого звати День
Ода радості й печалі!
Хай тебе не покидає
Дивне відчуття порожньої медалі
Що на ній викарбували
Голову Люципера
Ода радості й печалі!
Парасольки повмирали
Всі голки гостріші стали
Але гроші все ще тут
Ода радості й печалі!
У Васю цвяхи повбивали
Кров тече по його ранах
Так з неї можна жарити поп-корн
Ода радості й печалі!
Ми несемо ваш педалі
Все що з"їсть кріт у норі
Ми побачим уві сні.
Ода радості й печалі!
Капелюха повдягали
Та й на вуха натягнули
Краще жити у пітьмі.
Ода радості й печалі!
Сульфур з неба всі дістали
Сад цвітучий поливати
Щоб не з"їли його жуки...
Так, так, так, так , так!!! В ефірі "Раз в три дні..." Зззззддддравствуйте!!! Шановні читачі!!!!! Я радий, вам, об"явити, про те, що я підготував невеличку статтейку про "Вермутування Сліпакознавчої Значимості" Отож, насолоджуйтеся:
Вермутування, як багато про нього говорили, писали, слагали легенди, шили коври, в"язали сведри, милили відра, крутили козявки у носі, стукали пальчиками по клавіатурі, мили воду з пузирями, бульбашками тощо. А що ж головне в цьому ділі? Головне - не затушити макарони! Попреджаю, щоби не сталося - НЕ ТУШІТЬ МАКАРОНИ!!!!! Це погано і це вас може вбити!!! Основа вермутування не в тому, щоб вино стало червоно-червиве, а навпаки, аби воно зацвіло, бо Стапан Трофимович ще писав - "Тільки зацвіле вино підходить до вермутування" Пам"ятай те і це теж пам"ятайте!!! Це важливо і це треба знати. Якщо не знати цього - нічого не вийде! Це погано і це не подобається сліпакам!
Ось, тепер ви знаєте секрет вермутування. Дякую. Зустрінимось скоро - і будьте люб"язні не відповідайте на питання "Ти в морі купався?"
Настали довгождані "Раз в три дні..." Тема сьогоднішньої розмови наступна... Туп-туп-на-на-на-на-на...Так ви правильно зрозуміли тема "наступна", тема про вічність буття. Не про циклічність чи алогічність, а саме апріорі про вічність. Що буде якщо буди не буде? Це, так би мовити, шекспіровське запитання, хоча ми знаємо на нього відповідь - пес змокне. А чи замислювалися ви, що буде, якщо часу не буде? Єгиптяни звісно знали, чи то пак, домислювали, але чи знаю я чи знаєш ти чи знає рід Сліпацький? Так він знає і ще хоче нам повідомити про це, адже всі сліпаки практично безсмертні. Інколи, правда, бувають і винятки, але - він всеодно буде жити вічно і дратуватись йому не слід. Бо він сліпак і цим все сказаноооооооооооо. Так можна продовжувати вічно, вічно теоретично, практично ж це неможливо, бо нестане нас, вас, унітаз, прийде воно, оно, гімно. (вибачте, вирвалось) Я прошу вашого прощення!!!!! А ще заклинаю Вас, пробачте, що я не написав слово "вашого" з великої літери! Адже цим самим я показав всю мою ненависть, неповагу та ницо поглузвав з вас. Знаєте, коли я був маленький, то не діставав козуль та не ласував ними, як робили деякі мої однолітки. Ви теж, я певен, цього не робили, але мені так якось навіть стало легше... І в садіку я непам"ятаю, чи я міг обісцяти собі коліна в час сонного часу (тут я сміюсь, бо мені смішно!) Але я добре пам"ятаю як я обісрав собі штанці, коли мені було рочків зо 3. Чи то я їх обісрав...Взагалі-то, потім я став частіше обсератися, фігурально висловлюючись. Бо період, коли хтось дорослішає, завжди характеризується обісраном. Вибачте, щось я відхилився від теми...Правда, про рему я не забув, бо вона набагато важливіша.
Вічністі, все вищенаписане не може охарактеризувати її, але може пролити певний світ (ні, правильніше світло, хм...але тоді і певний треба змінити, та..хай йому!!!) Буцім-то все це з проста, так видно того, хочеться мені чи сліпаку. Якому? Їх тяжко класифікувати за видом. Проте цей сліпак, я його знаю напевне, - Сліпак-Виливання. Він чуде-(рнацький)-(сний). Його не всі бачуть, бо він може бути тільки прочитаний. Ось я вам і спробував його описати і якщо ви дочитали до цього моменту, то ви справжній професіонал, якщо ж ви ще знайшли тут 2 алюзії, 1 алегорію та 4 анаколуфи - ви геній! Бо насправді ними тут і не пахне...Хоча цілком достатньо і того аби ви просто знали значення цих слів, бо, відверто кажучи, я не знаю, мушу знати з огляду на вибрану мною освіту, але забув... Коли вічні охоплю тебе, ти ба! що за маячня - вічність не може охопити фізично, бо це абстрактне поняття! Дивак!.. Добре, коли охоплюють тебе думки про вічністі, про те, як воно - вічно. Коли ти сидітимеш за книгою, як воно, вічно? Не сумно, не нудотно? Вчення про сліпаків підказує, що ні - не сумно, не нудотно, а навпаки - весело та цікаво. Це головне? Напівголовне, чи, правильно буде зазначити, що псевдоголовне. Бац! Значить не по справжньому головне? Ні, брехня! - так гавкає собака-коник. Все не те і все не так. Банально. Але вічність не стара хвойда і порівняння це безглузде, мені відверто соромно за нього. Колись я бачив індіанських слонів. Від найбільшо до найменьшого. Я подував, от скінченність як вона є, у всій своїй красі та безкрайності. Чи варта кінечність кінчатися? Кінчатися не від болю у вустах, а від смаку гіркого молока на вухах носорога. В носорога, в носорога бивень - вічність.
Та це не з цієї опери, слід лиш дати калікам та немічним бомжам жити разом із тобою і вони захочуть згвалтувати тебе. Правда тут є два "так". Перше, ТАК думає режисер і ТАК буде, якшо ти файна дівка, чия шовковиста біла шкіра, п"янкі округлі перси, що трішки задираються в гору та соски, пружні та тверді, вони бестидно просвічуються крізь тонесеньку сороку й ці вологі губи, що привідкрились і обіцяють вічне блаженство тому, хто наважиться їх поцілувати! А чи ці чудові вигини талії, що їх так вигідно підкреслює все та ж напівпрозора нічна сорочка? Бестидно! Жахливо! Але вічність...
І знову настав жаданий час "раз в три дні". На цілий тиждень я був "лішен вазможнасті" спілкуватися зі Стелебаним Маргиналом. Стоп - прокричить злий дядьку у свою праву робочу руку. Який СМ? Ти що з дуба впав? - вистрибне зле чудосисько зі стелі та задасть це дивакувате запитання. Як можна, доктору сліпакознавцю, спілкуватися із чудом уродом. Мовчки - буде моя відповідь. Бо саме аби пізнати супротивника слід бачити його, слід бути з ним. Та тут треба відчувати тонку межу, а це невіть мені, професійному сліпакознавцю буває дуже окжав. І так я виграв новенький тример за це "воздєржаніе" і тепер буду мати змогу голити собі правий ніготь.
Тепер хотілося б просто висказати все те що мені наросло на дивані за цей суровий кілограм тижня. А зрозумів я наступне. Як відомо хлопець має мати четверо коней, бо кожен кінь то жирафа, а кожна жирафа - то вівця. Вівці дояться хлібом, а не молоком, як дехто звик вважати. Коли вважає вважатий (з древньо ісаурської - важатий), то народжується диво-хрін. Цей диво-хрін має загадкові властивості, які я постараюсь описати у спеціальній темі. Він дещо схожий на парасольку, трохи на кажана та трохи на павіана. Коли його випускають із ставку, попотіти на сонечку та погріти свої руки-ноги на коліях метрополітену, він зеленіє і, якщо вчасно не змастити його йодом, стане бітумом. Та це пусте. Бо його підошва дуже збуджує сліпаків, тобото їхні субстантивовані отвори через які віділяються залози внутрішньої секреції, амортизовані парадигми й, звісно, звісний імуноглобулін. Так от, якщо зібрати все це і те, то побачимо, а верніше було б сказати - зробимо геніальне відкриття, що сірка горить!!! Це просто приголомшливо!!! Жоден капітан до такого не додумається. Мені здається це прорив! Це прорив! Прорив!!! Трясця!!! Я прорив дірку у калюжі і тим самим закінчив термін "раз в три дні". Що ж, сподіваюсь, вам було корисно прочитати мою замітку, яку я планую опублікувати у газені "Гіпоталамусус-ламус".
Знову-знову-знову!!! Настало жадане "раз в три дні" і я, доктор-сліпакознавець Віталій, можу написати кілька слів на злобу дня.Спершу, хотілося б розпочати з оди, яку я склав щойно. Ось вона:
Ода, радості й печалі!
Що за гріх ти там тримаєш?!
Хіба не було в тобі й крихти правди?!
Оси смертелне жало в мозог встрягає!
Де той пес що завши гавка?!
Де та стеля що блищить?!
Мої квіти пахнуть палко.
Жаль бо вони дуже огидні
Ода радості й печалі!
Світ великий покидає
І Сліпак з нори вилізає
Сліпак якого звати День
Ода радості й печалі!
Хай тебе не покидає
Дивне відчуття порожньої медалі
Що на ній викарбували
Голову Люципера
Ода радості й печалі!
Парасольки повмирали
Всі голки гостріші стали
Але гроші все ще тут
Ода радості й печалі!
У Васю цвяхи повбивали
Кров тече по його ранах
Так з неї можна жарити поп-корн
Ода радості й печалі!
Ми несемо ваш педалі
Все що з"їсть кріт у норі
Ми побачим уві сні.
Ода радості й печалі!
Капелюха повдягали
Та й на вуха натягнули
Краще жити у пітьмі.
Ода радості й печалі!
Сульфур з неба всі дістали
Сад цвітучий поливати
Щоб не з"їли його жуки...
Так, так, так, так , так!!! В ефірі "Раз в три дні..." Зззззддддравствуйте!!! Шановні читачі!!!!! Я радий, вам, об"явити, про те, що я підготував невеличку статтейку про "Вермутування Сліпакознавчої Значимості" Отож, насолоджуйтеся:
Вермутування, як багато про нього говорили, писали, слагали легенди, шили коври, в"язали сведри, милили відра, крутили козявки у носі, стукали пальчиками по клавіатурі, мили воду з пузирями, бульбашками тощо. А що ж головне в цьому ділі? Головне - не затушити макарони! Попреджаю, щоби не сталося - НЕ ТУШІТЬ МАКАРОНИ!!!!! Це погано і це вас може вбити!!! Основа вермутування не в тому, щоб вино стало червоно-червиве, а навпаки, аби воно зацвіло, бо Стапан Трофимович ще писав - "Тільки зацвіле вино підходить до вермутування" Пам"ятай те і це теж пам"ятайте!!! Це важливо і це треба знати. Якщо не знати цього - нічого не вийде! Це погано і це не подобається сліпакам!
Ось, тепер ви знаєте секрет вермутування. Дякую. Зустрінимось скоро - і будьте люб"язні не відповідайте на питання "Ти в морі купався?"
Настали довгождані "Раз в три дні..." Тема сьогоднішньої розмови наступна... Туп-туп-на-на-на-на-на...Так ви правильно зрозуміли тема "наступна", тема про вічність буття. Не про циклічність чи алогічність, а саме апріорі про вічність. Що буде якщо буди не буде? Це, так би мовити, шекспіровське запитання, хоча ми знаємо на нього відповідь - пес змокне. А чи замислювалися ви, що буде, якщо часу не буде? Єгиптяни звісно знали, чи то пак, домислювали, але чи знаю я чи знаєш ти чи знає рід Сліпацький? Так він знає і ще хоче нам повідомити про це, адже всі сліпаки практично безсмертні. Інколи, правда, бувають і винятки, але - він всеодно буде жити вічно і дратуватись йому не слід. Бо він сліпак і цим все сказаноооооооооооо. Так можна продовжувати вічно, вічно теоретично, практично ж це неможливо, бо нестане нас, вас, унітаз, прийде воно, оно, гімно. (вибачте, вирвалось) Я прошу вашого прощення!!!!! А ще заклинаю Вас, пробачте, що я не написав слово "вашого" з великої літери! Адже цим самим я показав всю мою ненависть, неповагу та ницо поглузвав з вас. Знаєте, коли я був маленький, то не діставав козуль та не ласував ними, як робили деякі мої однолітки. Ви теж, я певен, цього не робили, але мені так якось навіть стало легше... І в садіку я непам"ятаю, чи я міг обісцяти собі коліна в час сонного часу (тут я сміюсь, бо мені смішно!) Але я добре пам"ятаю як я обісрав собі штанці, коли мені було рочків зо 3. Чи то я їх обісрав...Взагалі-то, потім я став частіше обсератися, фігурально висловлюючись. Бо період, коли хтось дорослішає, завжди характеризується обісраном. Вибачте, щось я відхилився від теми...Правда, про рему я не забув, бо вона набагато важливіша.
Вічністі, все вищенаписане не може охарактеризувати її, але може пролити певний світ (ні, правильніше світло, хм...але тоді і певний треба змінити, та..хай йому!!!) Буцім-то все це з проста, так видно того, хочеться мені чи сліпаку. Якому? Їх тяжко класифікувати за видом. Проте цей сліпак, я його знаю напевне, - Сліпак-Виливання. Він чуде-(рнацький)-(сний). Його не всі бачуть, бо він може бути тільки прочитаний. Ось я вам і спробував його описати і якщо ви дочитали до цього моменту, то ви справжній професіонал, якщо ж ви ще знайшли тут 2 алюзії, 1 алегорію та 4 анаколуфи - ви геній! Бо насправді ними тут і не пахне...Хоча цілком достатньо і того аби ви просто знали значення цих слів, бо, відверто кажучи, я не знаю, мушу знати з огляду на вибрану мною освіту, але забув... Коли вічні охоплю тебе, ти ба! що за маячня - вічність не може охопити фізично, бо це абстрактне поняття! Дивак!.. Добре, коли охоплюють тебе думки про вічністі, про те, як воно - вічно. Коли ти сидітимеш за книгою, як воно, вічно? Не сумно, не нудотно? Вчення про сліпаків підказує, що ні - не сумно, не нудотно, а навпаки - весело та цікаво. Це головне? Напівголовне, чи, правильно буде зазначити, що псевдоголовне. Бац! Значить не по справжньому головне? Ні, брехня! - так гавкає собака-коник. Все не те і все не так. Банально. Але вічність не стара хвойда і порівняння це безглузде, мені відверто соромно за нього. Колись я бачив індіанських слонів. Від найбільшо до найменьшого. Я подував, от скінченність як вона є, у всій своїй красі та безкрайності. Чи варта кінечність кінчатися? Кінчатися не від болю у вустах, а від смаку гіркого молока на вухах носорога. В носорога, в носорога бивень - вічність.
Та це не з цієї опери, слід лиш дати калікам та немічним бомжам жити разом із тобою і вони захочуть згвалтувати тебе. Правда тут є два "так". Перше, ТАК думає режисер і ТАК буде, якшо ти файна дівка, чия шовковиста біла шкіра, п"янкі округлі перси, що трішки задираються в гору та соски, пружні та тверді, вони бестидно просвічуються крізь тонесеньку сороку й ці вологі губи, що привідкрились і обіцяють вічне блаженство тому, хто наважиться їх поцілувати! А чи ці чудові вигини талії, що їх так вигідно підкреслює все та ж напівпрозора нічна сорочка? Бестидно! Жахливо! Але вічність...
Людина із праці робить мавпу
Невже ви намагаєтесь осягнути розумом суть назви теми? Прийдіть в себе - до свого контрольованого стану та остудіться, адже для того, щоб якось зрозуміти її суть, треба бодай 10 разів (а в одній із безкінечних секретних книг Сліпака Великого нашкрябано, власне, що для повного осягнення треба 11 разів) обійти навколо світу, а точніше - обплисти з лодкою (на плечах).
Але, Шановний Читач, я гадаю, що ви заслуговуєте того, щоб хоч трошки привідкрити завісу. Тож, ця тема присвячується соціальним проблемам, які стосуються вас, любий Читач, мене, доктора Віталія (який, впевнений, висловить свою думку якнайшвидше), але які не стосуються наших дідів та прадідів. Знявши рожеві окуляри, вимушений визнати, що це плач двох дитинчат, що тільки-но прокинулись від раптового сполоху та жалібно плачуть. Вони відчувають, що десь далеко є світло, але не можуть зрозуміти де саме. І лише легкий подих позаранкового вітру лагідно шепче на вухо:"Добро", "Щастя", "Мораль", "Сліпаки", "Музика Бетховена", "Вірші Байрона", "Голос Луі Армстронга" ("Сліпаки" поставлені всередину для розподілення абстрактного та конкретного не марно)... шепче ще багато чого...
Ця тема ніколи не може бути цілковито закінченою, бо час ніколи не зупиняєтьмя, час створює хаос, а той, така падлюка, полюбляє жити в серцях наших співвітчизників, даючи їм смоктушку, що роз"їдає зсередини. Дорогий Читач, прошу вас звернути увагу на те, що тема побудована у формі діалогу нас (мене і Віталіка) і вас, тільки ви представлені мовчазним, німим персонажем, взнаки береться те, що ви - дитя, яке ще спить.
І я говорю з вами, говорю, усвідомлюючи, що ви хочете прокинутись, хоч зараз і ніч. Проблеми серйозні постають тут, тому посмішка на обличчі - недоречна, тож спілкуємось...
Що таке хронічний геморой? Ааа, що я чую? "Нікому б такого не побажав!.." - ви вже хочете відтуркатися і покласти голову назад до перини. "Да невже!" - перебиваю я. А хіба саме це зараз не вважається найвищим благом, чи не це зараз культивують у всіх можливих закладах і навіть у деяких, які існують попри те, що їх вважають неможливими? І чи не поряд з ним стоять хронічне недосипання, така ж сердечна слабкість, а ще - слухові аппарати, хворі ноги, а особливо круто - окуляри! Хіба не їх зараз продають тоннами? А ви кажете - не популярні.. Так ось, слухайте, хронічний геморой - це апогей культурного і технологічного розвитку, найкращий друг нахлобученої наукової думки. Хіба можливо без всіх вищеперерахованих благ здобути кар"єру, мати багато грошей, в решті-решт - бути щасливим? Чим довше нас навчають, тим переконливіше стверджують для нас, що геморой - один з небагатьох атрибутів щастя... Що ж, далеко зайшов прогрес.
А що робити? Шукаємо в серці і відбиваємось від хаосу...
Відтак, небайдужий Читач, гадаю, якщо ви дочитали до цього моменту і осмислили кожне слово, вам достатньо буде проплисти лише 5-6 разів навколо світу...
Але, Шановний Читач, я гадаю, що ви заслуговуєте того, щоб хоч трошки привідкрити завісу. Тож, ця тема присвячується соціальним проблемам, які стосуються вас, любий Читач, мене, доктора Віталія (який, впевнений, висловить свою думку якнайшвидше), але які не стосуються наших дідів та прадідів. Знявши рожеві окуляри, вимушений визнати, що це плач двох дитинчат, що тільки-но прокинулись від раптового сполоху та жалібно плачуть. Вони відчувають, що десь далеко є світло, але не можуть зрозуміти де саме. І лише легкий подих позаранкового вітру лагідно шепче на вухо:"Добро", "Щастя", "Мораль", "Сліпаки", "Музика Бетховена", "Вірші Байрона", "Голос Луі Армстронга" ("Сліпаки" поставлені всередину для розподілення абстрактного та конкретного не марно)... шепче ще багато чого...
Ця тема ніколи не може бути цілковито закінченою, бо час ніколи не зупиняєтьмя, час створює хаос, а той, така падлюка, полюбляє жити в серцях наших співвітчизників, даючи їм смоктушку, що роз"їдає зсередини. Дорогий Читач, прошу вас звернути увагу на те, що тема побудована у формі діалогу нас (мене і Віталіка) і вас, тільки ви представлені мовчазним, німим персонажем, взнаки береться те, що ви - дитя, яке ще спить.
І я говорю з вами, говорю, усвідомлюючи, що ви хочете прокинутись, хоч зараз і ніч. Проблеми серйозні постають тут, тому посмішка на обличчі - недоречна, тож спілкуємось...
Що таке хронічний геморой? Ааа, що я чую? "Нікому б такого не побажав!.." - ви вже хочете відтуркатися і покласти голову назад до перини. "Да невже!" - перебиваю я. А хіба саме це зараз не вважається найвищим благом, чи не це зараз культивують у всіх можливих закладах і навіть у деяких, які існують попри те, що їх вважають неможливими? І чи не поряд з ним стоять хронічне недосипання, така ж сердечна слабкість, а ще - слухові аппарати, хворі ноги, а особливо круто - окуляри! Хіба не їх зараз продають тоннами? А ви кажете - не популярні.. Так ось, слухайте, хронічний геморой - це апогей культурного і технологічного розвитку, найкращий друг нахлобученої наукової думки. Хіба можливо без всіх вищеперерахованих благ здобути кар"єру, мати багато грошей, в решті-решт - бути щасливим? Чим довше нас навчають, тим переконливіше стверджують для нас, що геморой - один з небагатьох атрибутів щастя... Що ж, далеко зайшов прогрес.
А що робити? Шукаємо в серці і відбиваємось від хаосу...
Відтак, небайдужий Читач, гадаю, якщо ви дочитали до цього моменту і осмислили кожне слово, вам достатньо буде проплисти лише 5-6 разів навколо світу...
Про блаженну блювоту, або спілкування зі Сліпаками
Я - людина слова! Я сьогодні пішов до Великого Сліпака і запропонував йому нашу співпрацю!
Ось наш докладний діалог:
-Привіт, о Великий Сліпаче, Сліпаче із усіх Сліпаків і Сліпаки із усіх Сліпачів! - сказав я помірно переводячи подих.
-О добрий день, маленький Доктор Філософії у сфері Менезнавства, олин із двох таких шльомбелів на цілому Білому Ті-Сві! Чом ти приволік ноги свої до позначки 5 метрів від мого Великого черева?
Тож я розповів йому в деталях про свій переможний план (ви зрозумієте, чому він був переможним, прочитавши весь текст), а він зрідка піднімав із сидіння свою неабияку сраку, щоб створити образ блаженного впізнання. Він дивився на мене своїми рожевими губами і причмокував своїми товстими, як колода!, повіками. Та, навіть для мене, несподівано, його черево почало вовтузитись навкруг надчеревної оболонки. Наступної секунди я стояв вже - обкиданий непереможною блювотою Великого Сліпака і відчував у собі навіжений подих тріумфу! "Свєршилось!" - подумав я по-кацапськи і відразу прикусив свою нижню губу.
Я покинув Великого Сліпака за мить після його відповіді і вже скоро йшов по людній вулиці, обезлюднюючи її краще, ніж якось обезлюднювала вулиці (в 1273 році) Нестерпима мавпа, співаючи пісні Агутіна. Тепер ми на висоті! Починається збуватися наша міссія!!!!!!
Ось мені на деяких дня довелося побувати у Лігві Сліпака. Але як відомо, що сліпаків видів як мошок після січневої роси, тому я вибрав особливий вид Сліпаків - Сліпака Кумедно Блакитного Анти-Тупоухого. Звісно, а може і зовсім-зовсім не звісно, що мені було так страшно, як буває страшно Черепахці ніндзя, коли проти неї виступає полку зашмарканих малюків з дитсадка без номеру Макієвської області. Хто був тама, знає, що за діти там живуть, я не був і тому не знаю, що за діти там живуть, але порівняння чогось з чимось, коли ти не знаєш того з чим порівнюєш, тобто у тебе повністю відсутній порівняльний орган, чи то пак, коли ти навіть найбільшого уявлення не має про щось, але сумлінно стверджуєш про нього, як загально відомий факт, а люди навколо заздалегідь повинні прочитати древні фоліанти, скажімо, Гегеля чи Васі Буришкіна, або ще раджу прочитати відомий твір знаменитого на весь світ письменника Антона Похуйка "Ідітє в попу маральниє дєгродірованиє калєндарі". В цьому творі ви побачите як автор вправно ставить ізвічні людські питання і вправно дає на них відповіді. Дивна глубина тексту та безліч алегорій і баламутних метафор не дасть вам заснути, коли ви будете читати цей, без сумніву геніальний твір, великого російського "живопісца".
Але ви можете мені заперечити і будете ліві, ви скажете - як тобі вдалося знайти лігво Сліпака Кумедно Блакитного Анти-Тупоухого? А я вам мовчки відповім - обрані самі себе обирають. На що ви будете тицяти мені пальцями в пику, показуючи брудні книгі і кричати, невинно плескаючи вухами, що, дивись тут написано, що у безодні є дно! Тоді я не витримаю і відповім вам - воно є, але вам його не досягти, бо ви настільки переконані, що воно є, навіть не читавши цих книжок, що їх так охоче показуєте мені, тому ви лякаєте дно безодні і воно тікає до МакДональдса, бо знає, що тільки там знайде притулок.
Я прийшов до нього, поклав перед ним биту, срібну цепочку розміром з яйце - необхідні дарунки Сліпаку Кумедно Блакитно Анти-Тупоухому.
Він глянув на мене і прошелестів - Чого тобі, мужній досліднику? Я не спав, а ти прийшов і приспав мене. Тепер я сплю. Отож знову поставлю тобі питання - ти читав Гегеля чи Канта? А може Платона, Арістотеля?
Мені стало соромно, я схилив долі голову і міцно-міцно стиснув зуби. Потім підняв її, подивився на його потворні, спухлі яйця, вихопив револьвер і пальнув два рази...Спілпак розплакався, йому стало боляче і сумно... Він дивися на мене жалісливими очима і просив про домопогу, з його очей текла патока, а я тільки й спромігся на те, щоб підійти набрати її і намазати на пиріжок, що валявся поруч...
Спліпак знову подивися на мене і раптом вдарив своїм віником мене по голові...Я впав і замить опинився Україні, мене жорстоко принижували великогруді карлики і це тривало 10 хвилин. Потім я заплющив очі, а розплющівши їх побачив надпис "Морозиво" і тут уже розплакався я. Страшний тягар впав на мене, але сльози змивали його і так тривало 3 кілограми хвилин, поки він не зник весь. Я зрозумів одне - що мені давно це вже зрозуміло...
Пішов листопад, я витер очі, на душі було спокійно і мило, перед очима стояв образ усміхненого Сліпака Кумедно Блакитного Анти-Тупоухого і я теж йому всміхався і він мені всміхався. З того часу ми стали друзями - Я, Сліпак Кумедно Блакитний Анти-Тупоухий і мій старий товариш - Буратіно...
Сьогодні мовчав зі Сліпаком, якого інші Сліпаки обзивають "Старомодним". Тут за допомогою метода Декарта можна легко здогадатись (настільки легко, що я навіть не думав спочатку писати цей коментарій), що цей вид Сліпака Старомодного - єдиний із видів, який до сих пір балакає першомовою - англійською. Хоч він її і не знає, але йому на це наїсти. Тому я був з ним солідарним. Слід сказати, що з цим Сліпаком не так вже легко знайти спільну мову, бо щоб з ним розмовляти, треба підійти до великої амінотруби з відхиленими крильцями для вставляння туди зубів та з магнітними шльопами, якими треба зажимати вуха. Але насправді все по такому: зуби я вставляв у магнітні шльопи, а вуха - у відхилені крильця. Це зроблено, щоб зі Старомодним Сліпаком говорили лише доктори філософії по Сліпакознавству. Це зрозуміло і без того, що я сказав. Я маю на увазі, що якби це не було тут написано, то абітурієнт і сам би дійшов до висновку, що все навпаки, а якби не дійшов до цього висновку, то дійшов би до висновку, що все навколо - абстракція, і пішов би читати про старого товариша мого товариша Віталіка - Буратіно. Але якби абітурієнт би сприйняв сказане саме так, то він би не дійшов до висновку, що для того, щоб розмовляти зі Сліпаком Старомодним, не треба знати англійської мови, хоча він лише нею розмовляє і лише її він не знає. Але це всеодно, адже щоб розмовляти зі Сліпаком Старомодним, треба бути або кантуженою пральною машиною, до якої схильний говорити "Гмгелло- кхм-кхм" Сліпак Старомодний, або Доктором Філософії у сфері Сліпакознавтсва. От так, я стояв, всромивши свої вуха і зуби у шалений механізм і почув абстрактну назву: "Що це? Невже це Gala Silk Soft?" я зрозумів, що це ще не Сліпак, а агенти Nasa, які сують свого носа, куди не потрібно. А тоді пробриніла гівнюча плеяда звуків. "Давно я не говорив зі Сліпаком Старомодним" - була моя перша думка. Перше, що він мене запитав, було : "Скільки зараз коштує вставна щелепа?". "Навіщо тобі вставна щелепа?" - говорив я. "я хочу носити її на шиї, щоб мої родичи гадали, що я зловив якесь бидло, розчавив його і повісив в знак пошани собі на шию його щелепу". Далі він розповідав мені про свої плани, про нашу співпрацю (моя душа бриніла від радості в ці миті!)\, а тоді несподівано запитав "Ти хочеш бути першим з людей, хто побачить моє відчайдушне рило?" "Ну да, в принципі, нічо так, можна глянути" відповів я. І я відразу побачив його відчайдушне рило, як би це безрозсудливим не було. "Тепер ти розумієш, чому мені не потрібен унітаз?" це біла його остання фраза, адже він відразу почав ридати, а невдовзі я почув, як по амінотрубі тече блаженна блювота, тому я швидко вийняв свої зуби і вуха, а вже через хвилину я був вдома. "Скоро наші плани стануть реальністю!" ось що я тоді подумав.
Ось і я викроїв кусочок хвилинок, аби написати свою розмову з Сліпацятиною. Перш ніж, а потім дуже гострий ніж, а тепер треба уточнити хто такий цей Сліпацятина? А це особливий вид наших шанованих і всім мозком любимих сліпаків, зустрівши його ви, скажу чесно, почуваєтесь погано. Але, що таке погано? Це дуже добре,це коли "хорошо". Сьогодні він прийшов зі мною до мене. Коли в тебе червоні очі, і тд., знай - він тут. Багато хто, особливо ті, уражені Глупотою і її сестрою Тупотою, зустрівши його посеред дня кричать: "Мама родная!!! Что дєлать?" Це дуже схоже на те, коли об"ївшись баркбекю, проводиш кілька кілограмів годин, спілкуючись з паном Унітазом. До речі, крутий пан, цей пан Унітаз. Завжди допоможе в тяжкій хвилині, приголубить, нагріє, а декого навіть і нагодує! (хоча, останніх дуже мало, на щастя)
Отож, опишу наш, тобто мій і Сліпацяцький діалог. Кожен з нас вів його окремо, незалежно один від одного. Тойво:
- Привіт, докторе Віталію. Я прийшов, аби висловити свою достопочтенність. Вибачте, я трохи дихаю пилюкою. Сподіваюсь тут нема молі?
-Будь щасливий, Спіпацят! Пилі у нас нема, хоча одежі вдосталь. Ходи, допоможи собі, розумний істото!!!
-Дзенькую, смачненькі у вас піджачки, давно таких не куштував... А це я кий розмір? Особливо мені до смаку 48 чи 46 брюк, а рожева сорочечка, заправлена сіреньким галстуком смакує по особливому!
-Будь ласка, ось те, що вам потрібно, я спеціально сервірував місце для трапезі - примірочну, краще пройдем туди і побалакаємо?
- Залюбки!
...Ось ми уже сидимо за примірочною і Сліпачатина смачно пожовує праву коричневу туфлю і мовить:
- Знаєш, я не часто приходжу до простих смертних, вони занадто обмежені і не можуть пізнати всю мою красу і велич. Я приходжу тільки до золотих людей, таких як ти, Олег та...мабуть все.
- Дякую за довіру, добрий Сліпацяк!
- Не варто, ви самі себе створили, я тут ні при чому. Я лише ваша втіха, примха, гра, промінь, антирутина... в мене багато імен. В мене багато форм - антитез, оксюморонів, префраз, гіпербол, метафор, евфемізмів, алюзій та багато багато інших, називати, які нема сенсу. Вам ітак це відомо. Я падаю золотим дощем на ваші голови, я несу вам світло, як нікому іншому. Знаєш, дуже багато різних речей несуть різним людям світло. А знаєш, в чому полягає відмінність мого світла?
- В його яскравості?
- Ні, яскравість не обов"язково допомагає. Натомість, моє світло не можливо загасити, дмухнувши на нього, не можливо облити його водою, неможливо перекрити йому кисень... Кажись це саме головне?
- Так...так!!! ви праві, Спліпацяток!!! Якраз саме це і є Суть!!!
- Хахахаха....я радий, що ми так мило побесідували. На жаль мені варто йти, на годиннику уже п"ять з половиною центнер і я мушу вивітрюватись...Бувай!!!
Я помахав йому рукою і пішов прати брудні шкарпетки. Все таки страшна сила ховалась у його словах....
Та ото і в мене, докторе Віталій, зовсім ще недавно, да що там ще недавно - нещодавно (!) була металогідридна батарейка, і як вона в мене могла бути, - для цього книжку треба нактрапати повільним почерком без обмежувальних ліній, які так набридають своїм бриньчанням в метро, мовляв:"Не заступайте за нас, люди!" а насправді вони говорять з акцентом: "Ви заступи-гніди!" , і ніхто буцімто не залишається скривдженим! А гірке думковиння в'ється собі в душі, думається, тойво - невже нема кому набити морду цим обмежувальним лініям, які так нахабно зпаскуджують тобі настрій і зжовують твої брудні шкарпетки, про які вже згадував доктор Віталік. Аж потім Бамц(!) на голову - та вони ж морди тієї й не мають, тому їх ніхто не може схилити до фізичного насильства! І знову приходжу до геніального висновку - ось що потрібно! - "Крамамболі" - бринить в мене в голові. Та це ж так нагадує ті виведені мною і доктором Віталіком наші Крамамболі, які так надихають на відсутність фізичних знущань!
Ось і зовсім ще недавно, да що там ще недавно - нещодавно (!) чую я, немов щось стукає мені у підлогу. Це щось виявилось Хтось, а тоді я зрозумів, що це Надхтось і не просто Надхтось, а Сліпак Великий! Мені так стало блаженно на душі, а я якраз дораховував до десяти, намагаючись вирахувати погоду на 24-е грудня минулого року.
На цей раз мій Великий гость був засмучений, давно такого я не помічав і долив в його вуха музики: "А море мія!". Таким був гавкіт мого рота. Великий гость високо оцінив цей глибокий витвір мистецтва, і дослухавши, сказав: "Я, власне, більше полюбляю польку, але зараз в Польщі одне бидло залишилось, тому цей мій інстинкт любіння польок перейшов до невичерпаної байдужості!" Воістину золоті слова, заради яких я би віддав кілограм туалетної бумаги - за будь-що я не проміняв би їх! А він продовжує: "Та я, ні - Над-я..." А я вже думаю:"Надя????" він схиблено подивився на мої безпристрасно заклопотані думки, і схаменув мій порив:"Да яка тобі Надя! Ладно, забудь!" - і вдарив чолом.
- Прийшов я не просто так, що нікуди в туалет забігти, і Макдональдси всі позакривані, хоча заради цього також, а головним чином - мені потрібна твоя допомога! - промовив він блаженно промовистим і червономовним тоном, підкрикнувши від потуги словом "допомога" - і барвистість пішла гуляти по моїй кімнаті - мене вона зачерпнула першим.
Я знаходився у вирії неодмінного блаженства - Сліпак Великий бідує без моєї допомоги!
-Що тобі допомогти, о Сліпак Великий!
-Да так, знаєш, наколоти мені із свого апарату Крамамболю.
"Значить допомагає!" - моя думка майоріла в серці і вилізла з нутра відповіддю:"Тримай кілограм! Вистачить на кілограм!" - сказав я, дістаючи кілограм субсидій Крамамболю з-під сорочки.
І тут сталося те, що в принципі повинно колись було статися, і в принципі я це підозрював про це, що це станеться, але не підозрював я, що це заманеться статися зараз - Великий Сліпак спотворився у повітрі,але зблаженився у воді і зовсім став симпатичним у вогні і бац(!) і нема його, як і не було завтра. Я вперше бачив використання закону телепортації на практиці. Але це не все! Як відомо, Сліпак Великий завжди дарує свою Блаженну Блювоту, коли його душа налагоджується твоєю присутністю. То він зараз викинув свій козир - після описаної вище ситуації він викинув цілу купу свого яства!
"Скоро буде те, чого ще не було!" - це була моя наймудріша думка натоді.
О, це скоро настільки скоро, що прийде воно аж пізно, проте пізно не може бути скоріше, ніж пізнє скоро. Вода труби миє, а мені якось дивно та спокійно, може тому що саме зараз відбувається спілкування з Сліпаками та не одним чи двума, а одражу з жодним чи жадним. Ні, жадних Сліпаків не буває, а буває таке, що жалісно дивитися на когось, коли він жадно хлеще вино. Коли напивається і верзе дурниці, коли розмовляє з унітазом, коли бачить синичку і псує повітря смородом з дупи. Вульгарно? Так, людина надзвичайної сили смердюча істота, яка б зовні красива вона не була, людина смердить. Особливо, коли відбувається така подія, як "Булгаковский вечер в Гостомеле удался". Значна подія, вона відводить нас від Сліпаків. Грають сурми і я в довгій киреї навколішках стою, прошу його, Сліпака, поговорити зі мною... І ось Сліпак-жоден, тримаючи в зубах-мечах Безрогу Мавпу, а пальцях-зубочистках Обісране Сонечко, дико віщає - Я. Ти. Ми. Давай. Поговоримо. Про. Проблему. Миття. Курячого. Філе. Добре, ця тема давно вже мене цікавить, вона не навіває смуток чи розпач, вона навіває катарсис. Коли. Миєш. Філе. Курки. Треба. Це. Робити. У. Холодній. Воді. Тоді. Більше. І. Тверезіше. Можна. Оцінити. Хить. Думки. Ну а що тоді? Як довго його варити? Це. Важливо? Так, навіщо варити, його, якщо ти його миєш? Правильно. Ось. Це. І. Є. Сутність. Речей. А фашисти? Хіба вони не були настільки вправними в варінні філе, що навіть війну почали через те, що їх хотіли позбавити цього права? По-. Перше. Вони. То. Вправні. Були. Але. Мили. ФІле. П"яним. І. Ось. Чому. Їх. Хотіли. Зупинити. В. них. Були. Дуже. Бридкі. Амбіції. Я. Їх. Не. Любив. Бо. В. Мені. Закладене. Добро. Так, так, так, але давай повернемося до філе. Яка температура води повинна бути аби його зварити? Забудь. Тобі. Поки що. Це. Не. Дано. Я. Скоро. Повернусь. Будь. Добрий. Докторе. Віталію. Купи. Мені. Суниць. І він зник, я навіть не почув як він міцно стиснув Обісране Сонечко і воно заплакало кип"ятком. Я пішов геть з того місьця де я був. В той вечір мені захотілося випити і спробувати на п"яну голову помити філе, однак я згадав предостероги Спіпака і просто випив для задоволення. Була літня злива, гриміло і блискало. Я зайшов у квартиру і зняв тренч. Він намок. На плиті стояв зварений з курячого філе суп. Треба скуштувати свого творіння, якиє я зробив з творінь прадавніх. Так думав я і мірно рідкий суп зігрівав мені горло...
Оце, докторе Віталій, розмію, наскільки в вас була потенційно бурхлива і до речі, якщо не брати до уваги Галіну Бланку, як гидку субстанцію, яку вигадали Стелебані Маргинали щоб отруїти Сліпкака. "АААА, якого саме?" - скаже хтось в розпачі розтинаючи свою майку і виставляючи всім напоказ свою густу та темну шевелюру поміж грудей, особливо якщо це дівчина. Та я запевняю, (хоч тут навіть нема сенсу запевняти, це й так зрозуміло) що паніка тут недоречна, і замість того, щоб переживати про майбутнє Сліпака (хоча якщо брати загалом, то переживати треба, а не пережовувати), краще б ця людина з густою та темною, а ще й кучерявою шевелюрою поміж грудей, заховала б її, бо і так на її всі дивляться, і без шевелюри тієї, бо думають: "Ти ба, а чого це в неї замість вуха - вентилятор?" Так от, краще б та людина поуявляла собі в свойому єдиному місці, де в неї ще трохи залишився в присутності аналітично-логічний матеріал, так - декілька жмень коричневої субстанції, тобто - в дупі, як Сліпак, який (всеодно якого виду чи роду) має доречі надзвичайне відчуття згинів простору та всіляких там квантових дрюк, надрюкав того Стелебаного Маргинала, бо останній створений для того, щоб його в кінці-кінців дрюкали Сліпаки (занотуйте це собі в конспекти, якщо ви хочете зрозуміти хоч горстку розміром з гівняшку того, що криється під словом "Сліпакознавство"!).
Ото ж і я, уявляв собі-уявляв, і сьогодні після обіду я почув шуркотіння в свойому правому вусі. "Да що ж це таке?" - була моя перша і друга реакції. Та згодом я зрозумів, що це шуркотіння - ніщо інше, як здатність мого вуха чути навколишні звуки, а характер шуркотіння привів мене до висновку, до якого я прийшов у ході своїх структуруалістичних роздумів, що ці звуки - звуки Сліпака Баввовяного, який стукає до мене в гості. Він дозволив мені пустити його, а потім (оскільки це Сліпак Баввовняний) при привітанні обкидав мене з колін до підборіддя своєю пухнастою баввовною і побаввонів до мене: "ероткод, сінирп уктсівз ібот я укя ,шєанЗ" "Навіть можу й здогадуватись" - відповів я. Але я розумів, враховуючи те, що я нещодавно проводив експерименти над щупальцями козиногів, які водяться десь не знаю де, і прийшов до деяних висновків, що дали мені привід здогадуватись про недалеке майбутнє, які новини приніс мені Сліпак Баввовняний. Я відповів так в знак пошани. І от він мені відповідає: "інеМ" - говорить - "ьнагаман огой ьтсінділпзеб юсв умой итсевод і аналиграМ огонабелетС зар йирток в итунятан онмєирп ежуд олуб". Про суть того, що він говорить я зрозумів не так з його слів навіть, як завдяки спостереженню за його баввовняними пальцями хвоста (і дійсно, у цього виду Сліпака, баввовни просто кури не клюють, і ворони не серуть, а якби таке й було, то він би їм постесував коліна). Він, а точніше його пальці хвоста розповіли мені, як він змусив Стелебаного Маргинала самого їсти ту гівнюку під назвою "Галіна Бланка" і пообіцяв, що більше ніколи, принайні Сліпаки, а також доктори наук у сфері Сліпакознавства, не будуть знущати свій шлунок цією гівнюкою. На очах у мого Співрозмовника була радість і сльози, сльози і радість точились і з його баввовняних вух. От такою була наша розмова, а потім, перед своїм виходом Сліпак Баввовняний подарував мені заслужену порцію блаженної блювоти. У його вона була з привкусом баввовни, і це було не дивно. Я допивав останню її краплю, як до мене прийшла повна осяжність сказаних Сліпаком Баввовняним тільки що переді мною жестів. І я осягнув, що близькі вже ті часи, коли Стелебані Маргинали не будуть і рипатися в сторону Сліпаків, а будуть смердіти собі вдома, а то й взагалі поляжуть на полі бою. Все-таки приємно за нашу співпрацю!
Дивно, докторе Олеже, але мене ще поки що не обдаровував жоден Сліпак своєю чудо-блювотою. Можливо тому, що ваша чудна Карамболь не відома мені? Хто зна. До речі, привіт тобі Хто, може ти зна? Я? Так, я зна, але не скажу. Та я зараз не про це. Сьогодні знову я спікувався зі Сліпаками. До мене в гості навідались Мавпочки (не плутати з Безрогими! Вони злі!!!) Мої ж мавпочки хороші, я їх дуже люблю і ще більше зрадів, коли вони приїхали. Так любо і мило стало на серці. Навіть зараз, коли на вухо співає м»яка машина і ніжно бренькоче на струнах Дикий Собака Дінго. Я теж люблю його, хоча іноді він мене і дратує. Ось, начебто вилив душу. А тепер саме безпосередньо про Сліпаків. Отож, зайшли ми у місце де печуть пиріжки зі м»якоттю огірка. І попросив синього Напою. Через кілька хвилин мені його принесли і, о лихо! Вони бли зелені!!! Я спершу подумав, що можливо бідна бабця, що тут обслуговує клієнтів, дальтоник і запитав, чому вони зелені? Вона скорчила дивну міну і повільно мовила, буцімто а які саме вони мають бути? Хм, скорчив ще дивнішу міну – в меню написано, що вони сині. А це такі вони сині, була її відповідь...
Та я знову не про це. А проте як до мене прийшов сліпак, коли я стояв і дивився у вікно. Там, за вікном, голі дівчата борсалися у багні і йшов дощ. І тоді це сталося, Сліпак Отаск, спустився зі стелі і розплющився у моїй свідомості. Ото вже вдача у нього така кумедна! Взяв за манеру розплюскуватися у докторовій свідомості. Але я не розсердився, навіть зрадів, бо знав, що він – моя поміч. Дякую йому. Потім я весь час був під його впливом і так було довго і… більше не можу писати, бо я все забув. Іноді варто забувати деякі моменти клею «Момент».
Govoruv sjogodni zi Slipakom Klejomomentnum. Tse ne tavtologija, jak hto podymav z dejakuh, hto 4utav komentar doktora Vitalika. I tum bil'sh - ne sarkazm, a vse navpaku - tse nazyuvajetsja tak: netavtologija, a takozh mozhna tse nazvatu - nesarkazm. Bylo vse ne tak : abu jak, kolu zasvitulosja zavtra sontse, to vin spromozhnum byv pererahovyvatu rezyljtatu mojih robit na paljtsah, tobto ja hotiv skazatu, sh4o tsjomy Slipaky navadulos' perevirutu mojy plidny pratsjy, i vin, znajy4u pro rezyljtatu, ale namagajy4us' komplomentarno-logi4no nasolodutus' mojimu piznannjamu, i skazatu, sh4o ja ne vtratuv 4asy, to vin peregljadav vsi moji vumiru, porivnjannja, perekazu, a takozh metaforu i giperbolu, jaki skoro bydyt' dostypnumu na tsjomy sajti. A ja sudiv naboky, zboky peregni4enogo prozhektora, v jakomy sh4e mytnivsja vidbutok pozav4orashnjogo zahoplennja Velukum Margunalom i 4utannjam knuzhku Karla Marksa "Ja marginal", sh4o, ne v pruntsupi, te zh same. A ja sudiv, i bavvoninnja bylo prusytnim mizh mnojy i Slipakom Klejomomentnum, jak element nevudumogo blazhenstva, jak sposib naduhannja zamy4enuh i obmazanuh majonezom abo sh4e jakojy farbojy tyrustiv, jaki vurunalu v4ora z-za pidvikonnja bydku sobaku, jaka zhuve tam, de sontse shodut' - vil'na i sh4asluva sobaka - sh4asluvishe, nizh hto bu tam ne byv, hto vrazhenuj Dukojy Glypotojy. To Slipak nasolodzhyvavsja A sh4o bylo v mene!!!!???? Kolu Slipak nasolodzhyjetsja vid plodiv mojeji pratsi, to ja fioletovijy vid blazhennuh poruvan' i namagajys' skladatu pisnjy, jaka bu svid4ula 4erez viku pro tsi blazhenni, legendarni dni triymfy! Ot sh4o bylo v mene - triymf, jakuj til'ku mozhe isnyvatu, ale v 58 raziv sul'nishuj, tobto sul'nishuj, nizh mozhe vzagali isnyvagtu v 58 raziv!!
A pozazavtra, tobto sjogodni, jaksh4o hto zrozymiv ne, ja vzhe byv i je obkunytuj lupkojy i zhagy4ojy bljyvotojy slipatsjkojy, a na oblu44i i v oblu44i mojemy - posmishka - prosto slipakoznavsjka posmishka. Ja jdy dodomy - dilutusja blagoslovennumu znannjamu.
Буває таке поняття, що якось колись нічого не буває, а буває й таке, що летиш у прірві часу і гадаєш, що все зупиняється, але то все понти для приїжджих. Коли я сьогодні побував у Сліпака Конституційно-демагогічного, чоло якого, наче кришка від каналізації - настільки товсте та залізно-забарвлене, а в пітьмі він полюбляє займатися бджолярством, бо йому подобається спостерігати, як бджоли хочуть його вкусити - того, хто порушив їх спокій, але нічого не бачать, і тому літають, скажено виставивши свої сраки з жалами до переду, щоб зручніше було, але минають своєї долі. А Сліпак собі коливається між шарудінням своїх копит, бо він має здатність дивитися уві тьмі, та насолоджується своєю зверхністю. Це, він каже, стимулює апетит та статеві бажання подихати свіжою росою. Але коли я до його прийшов, був день, і він займався нічим - аби хоч чимось зайняти себе. Та коли він побачив мою вправну постать, відразу подумав про високі цінності. Та промовив: "Головне - щоб черево було резинового змісту, а все інше бува походить від цього. Але це діє лише вчора, а сьогодні вранці воно вже не буде діяти". Я згадав, що це вже був вечір і по достоїнству оцінив вигоду від того, про що розсказав Сліпак. Я сказав:"Але собаки якщо і літають, то дуже повільно!". Він побачив ледве помітну посмішку на моєму обличчі, хоч і дивився прямо на його, і, наче згадуючи спогади, прошепотів:"Колись люди також літали! Так, ви, люди!! Збивались в зграї та летіли в небо, щоб в бидло не перетворитися, бо коли ти в небі, життя вирує внизу, а ти - як пуп"янок серед пустелі, де нема дощу і ночі - зелений! Хіба бидлом можна стати після такого?? Але де, куди поділось те диво, що я розповідаю тобі про його своїми губами? Ти це мабуть почути хочеш? Так ось, подумали люди:"А навіщо нам літати, ящо можна просто ходити, і об каміння спотикатись, і зубки собі об його ламати? То давай ходити!" Я мовчав, бо знав, що це - хвилина мовчання. А далі, коли це все закінчилось, він мене запитує:"А чому існує непотріб?" Це було риторичне питання, на яке він відповів, не давши мені сказати свої припущення:"Да це ж неправильно! Як йому жити, коли вуста вищих істот промовляють слово - Непотріб(!), і нахабно дивляться на його, на непотріб. А він сумує, він страждає, як діти страждають в дитсадках, коли їм замість обіднього сна (як у вас називають "мертвий час"), заганяють в шахти - руками ртуть добувати, а ротом в цей час гарцовку мішати для фундаменту на новий корпус дитсадка! То цей "час" стає тоді дійсно "мертвим", а точніше - вбивчим!Дивлячись на голубі стіни міських мікроволновок, які у всіх інших викликали б гидоту, непотріб мріє про їх, та заздрить куску ковбаси, що мікрохвилюється там. Для непотрібу - краще, щоб його з"їли, ніж щоб так називали!". "Я знаю що - треба спасти непотріб від верзенних патяканнь про його, як про найогиднішу субстанцію!" - я хотів ціми словами заспокоїти Сліпака, та що мені, я ж лише людина! "Слова і бублички, що ти мені на вуха повісив, тут ні до чого! Тут я про непотріб говорю, що не може бути звільненим від цього придворного штампу, що спаплюжує чисельні покоління непотрібу, що всеодно, незважаючи на глуху образу, слугує світові! А хто інший? Нікого немає ж бажаючого! Від непотрібу тхне, та що ж це, в його ж немає рук, щоб зуби почистити, та й зубів у його немає, а людині одного зуба як виб"єш куском арматури, дак вже плаче від горя - непорядок! Людям ще вчитися жити у непотріба треба! Щоб сильними духом бути і вибачити йому за його ж смердючість, що є наслідком неуважних маніпуляцій лінивого товсуна з пультом в руках! Називай хоч ти непотріб потрібом, і побачиш, які життя дасть тобі нагороди!!!!" Я повторив це слово:"Потріб, ги.." і відчув ефект відразу - вже за мить я був обкинутий блаженною блювотою Сліпака - радий та задоволений своєю вдачею. Я йшов додому - обдумати ці слова Великої істоти - Сліпака Конституційно-демагогічного.
Недавно відбувся тривалий сеанс спілкування зі Сліпаком-неврот-розумнимтехнологічним. Правда результат цього спілкування був невадли - мені не пощастило дістати навіть крихту блаженної сліпацької блювоти. Сумно, сумно аж за край, але треба віддати йому належне - в цьому не було його вини. Це я, такий обмежений, як у часі так і у просторі не зміг стримати себе аби не пошкавдати олівцем слуглої шкіри даного виду сліпака. Звісно це "шкавдання" зовсім не принесло йому шкоди, а принесло її тому сміттю, що валяється на дорозі та ми скануємл його своїми вилами. Буцімто нема на світі такого соняшника що світив би на півнеба!!! Якісь дивні у них балачки та стелебані полчища почвар. Ці почвари тільки те й роблять, що варять яйця - іншого не вміють чи не хочуть вміти, а ти просто береш блюзку з червоного кольору та одягаєш її на голову п"яній бабі, сніговій бабі. А в той момент, в тебе замерзають пальці - ти облизуєш їх, бо слина твоя тепла, їх облизує твій вірний дружбан Шарик, їх облизує сліпак, з яким я спілкуюся, але все марно. Вони на стільки замерзли, що навіть поворухнути ними боляче. Тоді я повертаюсь у печеру і вмикаю камхфорку. Вогонь не димить, але то пусте, бо він обпікає відморожені мозги разом з відмороженими ногами. За вікном печери волає Волапюк. Ти береш камінь і з розгону випиваєш самогону, не забувши шмигнути у піч, кинувши камня у голову цьому Крикуну. Він падає, кров... Потім підводиться і кричить: "Будь проклятий, Сліпак!" Тут то і з"являється справжня техніка і карає за такі бридозні слова. А я кажу - можна мені трохи найціннішого? Ти ше не доріс, - кінчає Сліпак, ще навіть не почавши. Я прокидаюсь у пустелі і теліпаюсь пятсот кілограмів додому. Дома - я бачу яйця, що собі наче нічого і не трапилось, приспокійно собі варяться! Я пригадую злих почвар і обертаючись топчу ногами їх кубло. Все таки еще сили для боротьби!!!
А тут приходить це...
"Лихі почвари або як я стругав пінокіо" - побачив я вивіску, коли прямував на зустріч. Знаєте, буває так, що сидиш собі, стругаєш пінокіо чи просто стругаєш, а потім тебе зворушує якась крапля дикої кози. Взагалі-то, я обожнюю козячий сир. Смак його завжди приємний, дещо терпкий та воркбучний! А саме головне - він не викликає постанафілактичного шоку.
...Сталось це о 12 годині та 94 хвили. Я ж недавно переживав уже щось схоже! Але їм я знадобився знову... Отож, сидів я собі університеті та слухав про "дважди, якє імєється ввіду". Все це звісно було неабияк цікаво та проникало крізь структуру моїх молекул і від оскаженілого захвату я почав облизувати парту. Цього, правда, ніхто не замітив, але злизавши трохи таємних знань, я поринув у медитативний світ, світ мантри, глибокої безодні зі смолистим дном та океаном головастиків.
Там мене зустрів Дикий Свинюк. Він був метафоричним куском символу волю та жаги до ненависного поїдання бруду. Говорив він анаграмами, грубо кашляв та ще й інколи плювався афоризмами на кшталт "Сьогодні я король, а завтра ти мене обслиниш". Чи "коли людина бачить світло, значить в неї є вуха". Деякі з них я записав на бабіни і потім довго прослуховував, прогулюючись по маленькій стежині веселого літнього ранку.
Далі я плив у діжці по словесному водопаду, я бачив дітей сліпаків і ось кілька уривків з нашого енлогу з ними:
-Дай вам щастя, сліпачата!
-Привіт, Віталій!
-Хелло, Хав до ю ду, ватс ап!
-Колись віростимо та підемо блукати цнотливими лісами.
-Де ви будете жити? Там же дуже дороге житло, в отих лісах.
-Я, наприклад, буду щосили лупцювати ефемерну розетку.
- А я буду працювати на городі та вирощувати паперові яблука.
-Тут неподаліку є каналізація - в неї зливають вірші та генетичні технології.
-А ви чули про Мурля та Клярапавція?
-Колись я читав про них у телевізорі.
-У тому злі? У скринці Левіафана??
-Тоді ще не було Левіафана і текст називали мистецтвом.
-Так, вони були на планеті Земля; там вони вчили людей сапати вазони. Це було найбільше благо, яке тільки могли сприйняти крихітні нігті гомосапієнсів.
-А коли сталося велике Ненастя?
-Сталось як і гадалось - вони створили велитенську сітку та накрили нею планету аби людям було весело.
-Злі вони якісь.
-Насправді вони добрі, але в них не було віри в поняття. Вони не мали вогню в серцях і не плакали стоячи навколішках.
-Це так важливо?
-Бувай, Віталій!
-На все добре!!!
Продовження читайте далі...
"Далі"
А далі настало... Далі я мандрував просторами абстракних емоцій, страусових надій та неоригінальності, сірості, буденності. Тільки річка мистецтва врятувала мене на пару хвилин. А потім знову - забуття тридцяти хвилин. Дешеві обої на стінах червоно-гарячого номеру, в якому я пробуваю уже понад дев"ятнадцять років. З кожним роком, правда, обої стають все світлішими і я вірю, що скоро вони побіліють і в мене виросте борода. Тоді я стану розумніший і зможу з гордістю вдягати окуляри фірми Перзоль.
Хоча звісно, інколи я попадаю, верніше сказати "очиняюсь" серед вспелеску ліан та диких динозаврів. Шкода, що їх не зможеш ти купити за гроші. Шкода...Хоча в мене і нема дуже багацько, але і жалітися гріх.
Далі дуже силно свистало. Я підня житон - завбачливісті Сліпаків!. Фунікулер вівіз мене до будинку кіна. Там я дивився ультра прогресивний фільм, що мав назву "Анальні радощі Бетсі Міллер". Вона сподобалась мені, ця Бетсі і я почав тривалий та шокуючий роздум над долею всього людства. Сподіваюсь воно змогло осилити всю палкість та, моє улюблене, глибину думки!!! Сюжет фільму варто описати в кількох строфах, адже це важливо для розуміння того, що буде надруковано в подальшому (хоча це я дещо злукавив - аби розуміти подальше написане, слід підняти всі архіви ЦК КПРР, прочитати силу-силенну преси, журналів, зокрема пам"ятний номер "Чє?" та випити тридцять п"ять філіжанок кавки, мабуть цього буде досить).
Сюжет - молодий антагоніст брата Апанаса, Сергій Сергійович Канатін закохується у табуретку Люську. Родичі вважають його козлом. Він запускає собі бородку. Автор стає на сторону родичів і поносить бородатого Канатіна протягом 10 томів, показуючи неабиякі знання лайки-пушистої. Кінець - довгий, нудний та може визвати неконтрольовані приступи булемії. Я попередив.
Антураж - готична кімната обставлена мебелями в стилі Людовіка 17. Старий комод стоїть на вулиці, смердить, навколо нього літає стадо мух. Вони злі, огидні, а на головах кожної намальовані картини в стилі Ван Гога та Сальвадора Далі.
Все це - хід, пекло, двері. Через це не обов"язково проходити, але, якщо ти не доктор, проте прагнеш пізнання - єдиний вихід для тебе. І я це бачив і я це відчув. Я пройшов повз це і далі мене чекала фінальна стезя. Стезя, яку я запам"ятав на все життя. Тобто те, що навіть зараз стоїть поруч. Якби я був психопат і мені було б начхати на своє тіло, то я б намалював би собі на плечі знак всеввладдя, той, трикутний. А так я просто все це тримаю в голові і при нагоді розповідаю всім.
Я куштую медові оладки, роблю крок і прехожу безпосередньо до спілкування зі Сліпаком Сліпакознавцем. Саме з тим, хто є своєрідним покровителем нас, докторів, філософів, митців, міні-творців та просто крутеликів. Я куштую зеленого ховраха. Його збиває бампером машина-робот, що просто прибирав бруд, а потім мого мікросхема зварилася від палючих променів сонця. Він здурів, до нього прийшла Шиза та вкусила його, бідолашного, зробленого із блакитних металів кіборга, за ніс. Я бачу дивні круги, я бачу слова, що утворюють книги, я бачу джерело, яке малює пентакль. Я вже тут Сліпаче. Я готовий! Кажи - я все встигну записани на диктофон!..
Я бачив на власні очі... Його, на його власні очі та дикі сурми тоді засурмили у мене в голові. Тоді я знову повторив: "Говори! Я вже тут, Сліпаче!" Величезні ковані дверці привідчинилися, на мене хлинув аромат зів"ялого огірка. Темінь навкруги була непроглядна. Але я встиг запалити свічку, зроблену з жиру маразматичного вепера-мамонта. Я зробив кілька кроків. Я почув наступні слова та скверна вийшла з мене через заблудші очі мої... "Ти тут. У лігві Сліпака, що має дати тобі слова правди та чи зможеш ти нести їх з собою? Чи вистачить сили та м"язів твоєму язику аби вимовити їх, коли знадобиться це? Щоб розповісти їх іншим, немічним створінням?" Я знітився, впав навколішки, закривши обличчя ногами, бо вже тоді моє тіло стало гнучким, наче кульковий олівець марки Кох-і-нор. "Бачу ще тяжко тобі з цим жити...Ось візмі Гомункула. Він знає все те, що знаєш ти, більш нічого. Передай йому свій біль. Але пам"ятай - він буде мучитись. Ти розіпнеш його, Гомункул буде проклинати тебе, бо ти б зробив те саме, якби був на його місті. Він зненавидить тебе і пошле осатанілих трупів, які, мабуть, скоріш за все знущатимуться над тобою уві сні! До речі, що ти сьогодні бачив, коли спав?!" Я підвів свої очі на нього і ... мовив: "Бачив я Калійний Завод. Велетенську споруду часі Терору. Я стояв на краю гори, а він був внизу. Шалений страх огортав мене. Я бачив клуби пороху навколо нього, його вид був хижий і підсвідомо лякав мене, як ціцькасту дитину... Я міг впасти туди і загинути на віки...Про мене б забули..."
"Так, - мовив Сліпак, - про тебе б забули...А я бачив поета, що написав він геніальні рядки. За співати їх тобі?! Слухай...
Криваві стіни обступили
І тиснуть мозок сотнею голок
Криваві ріки все залили
Захлиснувши тисячі думок
Криваві трупи осатанілі
Лежать як камні на землі
І їхній погляд вперся в стелю
Сверлячи її
І серед тих жахіть кривавих
Сидить дитина на стільці...
Тут Сліпак запнувся, витягнув носовичка, висакався, пожалівся, що завжди забуває цей куплет, і продовжив...
До стін людські прибиті руки
На стелях петлі, а у них
Людськіла тіла весять і б"ються
Сміючись з усіх...
"Досить не весела поема", - сказав я
"Так воно так, але життя не завжди буває веселим, а таку поему може написати кожен і, я впевнений, кожен так і робить. Особливо той, хто ще тільки в пошуках коханя жінки. Тілько той, хто передається коїтусу з сукубом чи то інкубом, нема різниці. Той лишень вбиває свій дух та затьмарую Вічне Блаженство...Чуєш?! Прислухайся!!!", - раптово закричав Сліпак, махаючи велетенськими пальцями.
"То чути як ревуть Гіпопотами! Це дурний знак, останній раз, коли я чув їх рев, сталовся велике потрясіння!!! Стався дурний вчинок, що його потім карали за це... Сліпаче, тікаймо, адже вони розтопчуть нас!!!"
"ЩО?!?!?! Невже ти думаєш, що я такий слабкий чи немічний, а чи просто хизуюся своєю силою?! Вони знайшли нас, а отже хтось нас зрадив...Але зрада не велика...Зрада вимушена...Зрада не тяжка...Зрада хибнонепомітна...Це не ти докторе Віталій...Це..."
Тут в печеру ввірвалося стадо Гіпопотамів. Вони були круті та в окулярах. Вони нищили все, що бачили. Першим загинув Гомункул, його розчавили як слимака... Я мужньо виніс це видовище. Потім вони добралися до Сліпака. Забрали його і посадали на лавочку, потім пили з ним пиво, реготали, а коли їм здалося, що вони вдосталь поглумились над ним - то сталося страшне... Кинувши його на землю, Гіпопотами стали лупцювати його ногами... Їх регіт та лихослів"я ще досі стоять у мене в вухах.
Звісно мене соромно, я не врятував Сліпака... Але ці жахливі почвари не забули про мене і...Тут я опинився вдома. В своїй кімнаті із чотирьох геометрично рівних стін. З носа в мене текли шмарклі, градусник, що невідомо як опинився у моїх руках, показував 37,6. Я заплакав від болю. Я заплакав від безвихідності. Я заплакав, бо зрозумів, хто зрадив нас
Давно ми не вели навколонаукові бесіди з Сліпаками. Сьогодні офіційно Сліпаки були включені в науково-технічну літературу (мою курсову роботу). В результаті чого відбулась медіальна контакта між Сліпаком Науковоподібним з однієї сторони та докторем Віталієм і докторем Олегом з іншої. Ця дивна, безсунівно, зустріч відбувалась у присутності обмеженого бидла, хоча це звучить по снобськи, тому просто - бидла.
Дивно як Сліпаки можуть впливати на окремих людей. Під дією блаженної сліпакознавчої блювоти, один із бидлодачів, почав величезним сірим хвостом пхати листя фікуса собі до рота. Інші сиділи смирно та намагалися осягнути таїни гомогенного артикуляційного похідного терміна. В цей час доктор Віталій кусав свого пальця на правиці, бо те, що він зрозумів линуло з його рота й могло нанести непоправимий шкода людям, бо ще не готові гомні сапенсиєнси до такої інформаційної нейронної кулі інформації. Доктор Олег ж, затиснув носа рукою, бо теж його чресала були переповнені цим інформаційним потоком. Сліпак явився у всій красі своїй. Він навів свого циркуля на пана Не назву його ім"я, той відчув на собі потоки буденного намагання залошення і що він зробив?.. А те, що ніхто не зробив би! Він подякував за ці потоки! Його стан душіі очистився, однак в книгу живота його була записана негативна за своєю позицією щодо інших літер, літера Е... Але він встояв і просто не вмер. Хвала і слава, шановному панові, він наблизився на один гугл гівняшок до нашої мети - Сліпакопізнання!!!
Остання фраза Сліпака, яку я можу повторити небоячись за ваше, любі читачі здоров"я, це - "Велечезні знання, що даються наукою, та ще більші вагони, що нею движуться".
Сьогодні я... Ці слова самі собою просяться бути вжитими в моєму монолозі, бо що, як не "сьогодні" розкрило мої вічі ще ширше, і хто, як не "я" зловив ще одну зірку своїми подумками, помислами та таке інше... Але, є ще лово "але", що тут також не може бути проігноровано, бо:
Сьогодні я мав розмову зі Сліпаком День (щось таке пригадуєте, вірно?), кожне його слово було витвором мистецтва, навіть якщо брати всі слова окремо, тож уявімо, що могло утворитися з цих слів, коли вони сконгламеровані разом!
А ще бачу, що я вас впіймав: у вас дежа вю, чи не так? Суто справа техніки, визвати це щемляче відчуття у вас всередині, коли ви цього не очікували. Так, справа йде про розмову із створінням, ще є по природі своїй Сліпаком, тому я, як доктор філософії у тій науці, що безпосередньо контактує з такими надстворіннями, приймаю рішення додати наступний монолог
відразу до обох тем...
Почнемо...
Сьогодні я мав розмову зі Сліпаком День. Розмова вийшла досить таки не несподівана, бо я вже стільки днів жив так, що інакше, як з маленької букви слово "дні" пальці не повертаються писати, так сказати, не хочу вижимати я на клавіатурі Шіфт, коли пишу це слово - жодного разу. Тому я поїхав шукати Сліпака День, що ховався в тиші периферійної сієсти. І уявіть собі, на це мені знадобилось 5 днів! На 5-ий рано вранці зустрів я його в глибині туману, де він колихав в собі божественних створінь, які то тихо, то громко позіхали. Він помітив мене і привітався так, що я того бува спочатку й не помітив - лише в підсвідомості забриніло тихенько:"Привіт, докторе Олеже, як життя твоє? Пропадаєш без мене?" А я бачу лише туман і квітки вапняку... Боляче чомусь в серці стало, бо помітив, що час рухається по спіралі і лише той, кого я шукаю, може зав"язати з неї вузлика. Але й тепло, бо підсвідомість вже відчувала його подих. Сліпак День - він не з демонстративних Сліпаків, він проникає всередину, і починає свій монолог в твоїй голові тоді, коли сам він вже далеко. Я був вже в парах столичної мазути, коли він почав читати той свій монолог, точніше то навіть був як діалог, але я свого нічого не вніс, лише додав трохи солі до супу.
Слухаю, як щось всередині каже:"Заспокой свій розум та слухай, що буде далі - я тобі повім трохи правди, що стосується майбутнього твоєї Батьківщини. То слухай, що буде: через місяць як ти відчуєш смак свободи перед умовностями, одна річ тебе ще зможе пригнітити. Та власне кажу тобі: не слід, бо це вже трапляється, але цього тобі не помітно. А буде таке: провідні дизайнери у співробітництві з першими калозбирачами світу запровадять на торгових столах предків славетних воїв Трої нову пошивку - універсальний одяг для будь-кого і для будь-якої погоди - комбінезон, що поєднуватиме всі найкращі традиції пошиву речей для Троєщинського ринку, з усіма найкращими їх властивостями та естетичними показниками. З того моменту там буде в обігу лише цей товар, лише одного розміру, лише одного кольору, лише одного фасону і лише одного матеріалу, і ніякий більше товар туди більше не завозитиметься, бо нічому вже не порівнятися буде з непорівнянним комбінезоном!Тоді твої співвітчизники всі ходитимуть в ньому. Але глянь, чи зараз не так?" Я мов почув це всередині і заплакав так, що почав шмаркатися в свій носовичок. Тоді мені мовиться наступне:"Тобі брехали, Олеже, ще в школі, коли говорили, що нема сенсу придумувати наново велосипед! КОли не так, то скажи мені, а звідки з"явився самокат? Хіба не видно тут замкненого кола? Тебе одурили! Цивілізація на тому й побудована, що ми наново конструювали велосипед. Ну як ми - вони - ті, хто керує вами, а вам брешуть ті самі "вони", бо не хочуть, щоб ви вигадали щось таке, що може напсувати їм!" Тепер я замислився...
..продовження:
"А тобі то й що, - каже внутрішній голос, - ти вже он який велосипед придумав, скоро він закрутить першими тиражами і поїде по народу! Не вагайся ні на мить, коли змінюєш цивілізацію на свій лад, і коли ще й знаєш, що ти бажаєш людям добра. А тепер сон... Дивись видіння, що не має ніякого зв"язку зі всім, що було сказано вище!"
...сьогодні я... бачив видіння. Серед білих планшетів стояли двоє - він і вона. Мені стало відомо, що він був не з лихих хлопців і бажав підкорити собі добро, бажав, щоб воно не стояло в сторонці, нервово смокчучи цигарку (докторе Віталію, вибачте, що беру слово з вашого лексикону, тут інше просто не ліпиться. Та я вам якось поверну цей борг!) Він колись був відбитим від суспільства, бо був іншим. І вона була іншою, та прижилась і стала схожа на щось середнє між іншою і такою як всі. Вона його відкинула від себе, бо тоді ще важко йому було володіти добром... От так тепер вони стоять один перед одним і дивляться. А він то вже навчився, бо нафіг тоді планшети ті стирчать з усіх сторін, що аж сліпить очі!? Я чую наступну розмову:
- Не думала я про такий хід подій. Вибач...
- Я ніколи не тримаю зла, а на тебе я звалив ще більше того добра, що зара в мене під контролем, чим на усіх інших, що не є тобою.
- А за це дякую, я, знаєш, відчувала на собі нелегкий тягар того добра, що ти на мене скинув якось...
- А то!
- Тому хочу тепер бути разом з тобою!
- Вже рано... Поглянь, яка ти розумна і гарна, і який я вільний від умовностей! Ми проковтнемо один одного!
- Ми обоє достатньо смачні для цього...
- В цьому є щось істинне, але як тільки хтось когось проковтне, знову не буде взаємності, бо один сидітиме всередині, а інший - зовні!
- Ти дурна падлюка!
- І після стількох років я нарешті почув, що ти дійсно про мене думаєш! Дякую за розмову, будемо жити під різними стріхами, та будь впевнена, що над твоєю буде дуже багато добра, що я тобі ще подарую!
...Що за туфта, було я подумав, та тоді голос промовив:"Подивись, яка родимка у його на шиї!"
Так, схожа блін! Дежа вю, блін!
Сьогодні я виріс.
Коли ти стомлений, після тяжкої роботи, випиваєш келих пива, приходить стан, коли приходить Сліпак Потокосознаний та Сліпак Правда. Обидва вони можуть приходити і порознь, проте, їх тандем створює міцніші зв"язки та деформує те, що не може бути деформованим по природі своєї деформаційної неможливості.
Так-от, чи то пак, от-так, навіть в іделічній формі взаємозв"язку на порозуміння, ідеї всецілого прагнення, двох індивідуумів впинути на неправильний хід подій історичних, виникають псевдотруднощі та розлади серцево-душевного тракту. Так, є люди, особи, чиї дії спонукають до певного диссонансу гармонійного сліпакопізнання. І вам, любий читач, я хочу сказати - Не піддавайтеся на провокацію! Майте совість! Не вживайте матюгів, бо вони зроблять з Вас, вельмишановні, інтелектуально-обмежене бидло.
Світосприйняття, хочу сказати Вам, крізь призму волосатої чи не дуже голови, сильно відрізняється від того самого іншої голови. Але річ тута не в степені волосатості черепного покрова, а в степені сжатості чи кута призми. Інколи хтось може давати вам стусана в болюче місце, а хтось просто до нього легенько доторкнеться. І що? Кого слід ненавидіти? Того, хто бьє чи того хто торкається? А? Читачі? Задумайтеся над цим, бо відповідь на це питання дасть Вам право розуміти речі та осягнути принципи вермутування!!! Все колись має свій початок, та все , окрім Сліпаків має кінець. Окрім СЛІПАКІВ! Вони не мають кінця, однак маю.ть початок, а не навпаки, початок ніколи нікого не може мати. Колись Гарний, Не дуже гарний, та Зовсім Бридкий не змогли поділити двіста тисяч долярів. Отож їм на поміч прийшов великий зовсім не сліпакознавчий Вихід - рішити справу по злому, пострілявши в один одного з пістоля. Кулі свинцеві летять-летять, врізаються в слабке тіло і обривають життя. Та воно не безцінне, хіба що для гуманістів, безцінне те, чим воно керується тут, на Землі. Душа, панове, саме так, вона безцінна. І я пишу ці слова не заради того, щоб підвищити скорість свого машинописного вміння, а тому, панове, що мені хочеться їх написати, не для сміху, ні, а щоб перевірити на яскравому прикладі силу та вміння, єдність та добробуд, що нам, так охоче дарують Сліпаки та, зокрема, Сліпакопізнання...
Якщо писати про спілкування із Сліпаками, то варто відмітити, шо гучність їх мови зашкалює і жорстоко валить по підсвідомості своєю гучністю. Колись я жив у світі сьомого гріха, а може й досі продовжую там жити... Байдуже, я комплексую там... Хоча іноді комплекси можна приховати і кращий спосіб просто жартувати з їх приводу. Так робити навчив мене Сліпак Комплексодужий... Я його поважаю за це. Дяку.............................................................................................
ю......................................................................................................
Сліпак прийшов до мене вночі, як я не спав. Мені не хотілось спати, я просто дивився у шибку вікна і думав про те, що в темряві людина мало і погано бачить. Прийшов тихо, поступово, немов зашмигнув - він прийшов так, що якби уявити собі сцену його появи у фільмі, то найкращою мелодією під цей момент було б мурчання кота коли той спить. Сліпак тримав в зубах лушпайку і курив її, попихаючись давлючим димом, але йому, по вираженню його обличчя, очевидь це було довподоби.
-Що це за лушпайка в Тебе в зубах, - сказав я і зробив наголос на велику букву "Т", - і навіщо ти її куриш?
Я мав позаслівний дозвіл на те, щоб задавати багато питань Сліпакові, і це вводило мене в стан великої самопошани.
Я відразу почув відповідь:"Здогадайся сам.. От які ти знаєш лушпайки?" Він прошептав це так, що в мене склалося враження, немов би його губи, що прошептали вищенаписане, були прямо біля мого вуха, хоч стояв він біля моїх ніг.
-Ну я знаю картопляні лушпайки, і...
-Тс-с-с, тс-с-с. можеш не продовжувати - ти вже відповів. Я їх курю, щоб показати, що... Ти знаєш, скільки яду міститься в лушпайках старої картоплі, що я саме зараз курю? То курячи їх, я демонструю свою байдужість до будь-чого небезпечного - воно мені всеодно не приносить шкоди. Власне, а кому я демонструю свою байдужість до небезпеки, як не собі самому?! Так, лише собі самому! Доречі, Стелебаному Маргиналові добратися до мене так само важко, як і яду, що міститься в лушпайках. Але є ще ви всі, люди! Я все ж-таки до вас не байдужий, тому я і маю когось мати в союзниках. Наразі це ти і Віталік... Все. Закрили тему, бо ти й так це знаєш. То я так, для кращого засвоєння матеріалу.
-Сліпаче, а чому коли ти рядом, грає музика? Неначе всередині, в підкірці головного мозку..
-Я її не чую, але я тебе розумію, сподіваюсь, що останнє в нас з тобою взаємне.
Раптом я відчув, як над моєю головою немов в якійсь колбі форми теддібіра шмигають сонячні зайчики, що фіг знає звідки нарисувались.
-Мені здається, Сліпаче, що ти не один прийшов.
-Ні. я один, просто я можу бути будь-де, навіть й там, де ти й не очікував.
Після цих слів я хутко подивився собі під штанці, але там не було нічого зайвого.
-Не будь таким передбачуваним. - Каже Сліпак, і я відразу відчуваю, як по моїй дванадцятипалій кишці починають шмигати сонячні зайчики.
-Але... - продовжив він, - спи. Тепер не час для розмови. На твоєму годинникові вже дві години ночі.
І щез.
Це був Сліпак Ніч. Сліпак приходить до мене вночі. Він сьогодні багато сказав...
Ось наш докладний діалог:
-Привіт, о Великий Сліпаче, Сліпаче із усіх Сліпаків і Сліпаки із усіх Сліпачів! - сказав я помірно переводячи подих.
-О добрий день, маленький Доктор Філософії у сфері Менезнавства, олин із двох таких шльомбелів на цілому Білому Ті-Сві! Чом ти приволік ноги свої до позначки 5 метрів від мого Великого черева?
Тож я розповів йому в деталях про свій переможний план (ви зрозумієте, чому він був переможним, прочитавши весь текст), а він зрідка піднімав із сидіння свою неабияку сраку, щоб створити образ блаженного впізнання. Він дивився на мене своїми рожевими губами і причмокував своїми товстими, як колода!, повіками. Та, навіть для мене, несподівано, його черево почало вовтузитись навкруг надчеревної оболонки. Наступної секунди я стояв вже - обкиданий непереможною блювотою Великого Сліпака і відчував у собі навіжений подих тріумфу! "Свєршилось!" - подумав я по-кацапськи і відразу прикусив свою нижню губу.
Я покинув Великого Сліпака за мить після його відповіді і вже скоро йшов по людній вулиці, обезлюднюючи її краще, ніж якось обезлюднювала вулиці (в 1273 році) Нестерпима мавпа, співаючи пісні Агутіна. Тепер ми на висоті! Починається збуватися наша міссія!!!!!!
Ось мені на деяких дня довелося побувати у Лігві Сліпака. Але як відомо, що сліпаків видів як мошок після січневої роси, тому я вибрав особливий вид Сліпаків - Сліпака Кумедно Блакитного Анти-Тупоухого. Звісно, а може і зовсім-зовсім не звісно, що мені було так страшно, як буває страшно Черепахці ніндзя, коли проти неї виступає полку зашмарканих малюків з дитсадка без номеру Макієвської області. Хто був тама, знає, що за діти там живуть, я не був і тому не знаю, що за діти там живуть, але порівняння чогось з чимось, коли ти не знаєш того з чим порівнюєш, тобто у тебе повністю відсутній порівняльний орган, чи то пак, коли ти навіть найбільшого уявлення не має про щось, але сумлінно стверджуєш про нього, як загально відомий факт, а люди навколо заздалегідь повинні прочитати древні фоліанти, скажімо, Гегеля чи Васі Буришкіна, або ще раджу прочитати відомий твір знаменитого на весь світ письменника Антона Похуйка "Ідітє в попу маральниє дєгродірованиє калєндарі". В цьому творі ви побачите як автор вправно ставить ізвічні людські питання і вправно дає на них відповіді. Дивна глубина тексту та безліч алегорій і баламутних метафор не дасть вам заснути, коли ви будете читати цей, без сумніву геніальний твір, великого російського "живопісца".
Але ви можете мені заперечити і будете ліві, ви скажете - як тобі вдалося знайти лігво Сліпака Кумедно Блакитного Анти-Тупоухого? А я вам мовчки відповім - обрані самі себе обирають. На що ви будете тицяти мені пальцями в пику, показуючи брудні книгі і кричати, невинно плескаючи вухами, що, дивись тут написано, що у безодні є дно! Тоді я не витримаю і відповім вам - воно є, але вам його не досягти, бо ви настільки переконані, що воно є, навіть не читавши цих книжок, що їх так охоче показуєте мені, тому ви лякаєте дно безодні і воно тікає до МакДональдса, бо знає, що тільки там знайде притулок.
Я прийшов до нього, поклав перед ним биту, срібну цепочку розміром з яйце - необхідні дарунки Сліпаку Кумедно Блакитно Анти-Тупоухому.
Він глянув на мене і прошелестів - Чого тобі, мужній досліднику? Я не спав, а ти прийшов і приспав мене. Тепер я сплю. Отож знову поставлю тобі питання - ти читав Гегеля чи Канта? А може Платона, Арістотеля?
Мені стало соромно, я схилив долі голову і міцно-міцно стиснув зуби. Потім підняв її, подивився на його потворні, спухлі яйця, вихопив револьвер і пальнув два рази...Спілпак розплакався, йому стало боляче і сумно... Він дивися на мене жалісливими очима і просив про домопогу, з його очей текла патока, а я тільки й спромігся на те, щоб підійти набрати її і намазати на пиріжок, що валявся поруч...
Спліпак знову подивися на мене і раптом вдарив своїм віником мене по голові...Я впав і замить опинився Україні, мене жорстоко принижували великогруді карлики і це тривало 10 хвилин. Потім я заплющив очі, а розплющівши їх побачив надпис "Морозиво" і тут уже розплакався я. Страшний тягар впав на мене, але сльози змивали його і так тривало 3 кілограми хвилин, поки він не зник весь. Я зрозумів одне - що мені давно це вже зрозуміло...
Пішов листопад, я витер очі, на душі було спокійно і мило, перед очима стояв образ усміхненого Сліпака Кумедно Блакитного Анти-Тупоухого і я теж йому всміхався і він мені всміхався. З того часу ми стали друзями - Я, Сліпак Кумедно Блакитний Анти-Тупоухий і мій старий товариш - Буратіно...
Сьогодні мовчав зі Сліпаком, якого інші Сліпаки обзивають "Старомодним". Тут за допомогою метода Декарта можна легко здогадатись (настільки легко, що я навіть не думав спочатку писати цей коментарій), що цей вид Сліпака Старомодного - єдиний із видів, який до сих пір балакає першомовою - англійською. Хоч він її і не знає, але йому на це наїсти. Тому я був з ним солідарним. Слід сказати, що з цим Сліпаком не так вже легко знайти спільну мову, бо щоб з ним розмовляти, треба підійти до великої амінотруби з відхиленими крильцями для вставляння туди зубів та з магнітними шльопами, якими треба зажимати вуха. Але насправді все по такому: зуби я вставляв у магнітні шльопи, а вуха - у відхилені крильця. Це зроблено, щоб зі Старомодним Сліпаком говорили лише доктори філософії по Сліпакознавству. Це зрозуміло і без того, що я сказав. Я маю на увазі, що якби це не було тут написано, то абітурієнт і сам би дійшов до висновку, що все навпаки, а якби не дійшов до цього висновку, то дійшов би до висновку, що все навколо - абстракція, і пішов би читати про старого товариша мого товариша Віталіка - Буратіно. Але якби абітурієнт би сприйняв сказане саме так, то він би не дійшов до висновку, що для того, щоб розмовляти зі Сліпаком Старомодним, не треба знати англійської мови, хоча він лише нею розмовляє і лише її він не знає. Але це всеодно, адже щоб розмовляти зі Сліпаком Старомодним, треба бути або кантуженою пральною машиною, до якої схильний говорити "Гмгелло- кхм-кхм" Сліпак Старомодний, або Доктором Філософії у сфері Сліпакознавтсва. От так, я стояв, всромивши свої вуха і зуби у шалений механізм і почув абстрактну назву: "Що це? Невже це Gala Silk Soft?" я зрозумів, що це ще не Сліпак, а агенти Nasa, які сують свого носа, куди не потрібно. А тоді пробриніла гівнюча плеяда звуків. "Давно я не говорив зі Сліпаком Старомодним" - була моя перша думка. Перше, що він мене запитав, було : "Скільки зараз коштує вставна щелепа?". "Навіщо тобі вставна щелепа?" - говорив я. "я хочу носити її на шиї, щоб мої родичи гадали, що я зловив якесь бидло, розчавив його і повісив в знак пошани собі на шию його щелепу". Далі він розповідав мені про свої плани, про нашу співпрацю (моя душа бриніла від радості в ці миті!)\, а тоді несподівано запитав "Ти хочеш бути першим з людей, хто побачить моє відчайдушне рило?" "Ну да, в принципі, нічо так, можна глянути" відповів я. І я відразу побачив його відчайдушне рило, як би це безрозсудливим не було. "Тепер ти розумієш, чому мені не потрібен унітаз?" це біла його остання фраза, адже він відразу почав ридати, а невдовзі я почув, як по амінотрубі тече блаженна блювота, тому я швидко вийняв свої зуби і вуха, а вже через хвилину я був вдома. "Скоро наші плани стануть реальністю!" ось що я тоді подумав.
Ось і я викроїв кусочок хвилинок, аби написати свою розмову з Сліпацятиною. Перш ніж, а потім дуже гострий ніж, а тепер треба уточнити хто такий цей Сліпацятина? А це особливий вид наших шанованих і всім мозком любимих сліпаків, зустрівши його ви, скажу чесно, почуваєтесь погано. Але, що таке погано? Це дуже добре,це коли "хорошо". Сьогодні він прийшов зі мною до мене. Коли в тебе червоні очі, і тд., знай - він тут. Багато хто, особливо ті, уражені Глупотою і її сестрою Тупотою, зустрівши його посеред дня кричать: "Мама родная!!! Что дєлать?" Це дуже схоже на те, коли об"ївшись баркбекю, проводиш кілька кілограмів годин, спілкуючись з паном Унітазом. До речі, крутий пан, цей пан Унітаз. Завжди допоможе в тяжкій хвилині, приголубить, нагріє, а декого навіть і нагодує! (хоча, останніх дуже мало, на щастя)
Отож, опишу наш, тобто мій і Сліпацяцький діалог. Кожен з нас вів його окремо, незалежно один від одного. Тойво:
- Привіт, докторе Віталію. Я прийшов, аби висловити свою достопочтенність. Вибачте, я трохи дихаю пилюкою. Сподіваюсь тут нема молі?
-Будь щасливий, Спіпацят! Пилі у нас нема, хоча одежі вдосталь. Ходи, допоможи собі, розумний істото!!!
-Дзенькую, смачненькі у вас піджачки, давно таких не куштував... А це я кий розмір? Особливо мені до смаку 48 чи 46 брюк, а рожева сорочечка, заправлена сіреньким галстуком смакує по особливому!
-Будь ласка, ось те, що вам потрібно, я спеціально сервірував місце для трапезі - примірочну, краще пройдем туди і побалакаємо?
- Залюбки!
...Ось ми уже сидимо за примірочною і Сліпачатина смачно пожовує праву коричневу туфлю і мовить:
- Знаєш, я не часто приходжу до простих смертних, вони занадто обмежені і не можуть пізнати всю мою красу і велич. Я приходжу тільки до золотих людей, таких як ти, Олег та...мабуть все.
- Дякую за довіру, добрий Сліпацяк!
- Не варто, ви самі себе створили, я тут ні при чому. Я лише ваша втіха, примха, гра, промінь, антирутина... в мене багато імен. В мене багато форм - антитез, оксюморонів, префраз, гіпербол, метафор, евфемізмів, алюзій та багато багато інших, називати, які нема сенсу. Вам ітак це відомо. Я падаю золотим дощем на ваші голови, я несу вам світло, як нікому іншому. Знаєш, дуже багато різних речей несуть різним людям світло. А знаєш, в чому полягає відмінність мого світла?
- В його яскравості?
- Ні, яскравість не обов"язково допомагає. Натомість, моє світло не можливо загасити, дмухнувши на нього, не можливо облити його водою, неможливо перекрити йому кисень... Кажись це саме головне?
- Так...так!!! ви праві, Спліпацяток!!! Якраз саме це і є Суть!!!
- Хахахаха....я радий, що ми так мило побесідували. На жаль мені варто йти, на годиннику уже п"ять з половиною центнер і я мушу вивітрюватись...Бувай!!!
Я помахав йому рукою і пішов прати брудні шкарпетки. Все таки страшна сила ховалась у його словах....
Та ото і в мене, докторе Віталій, зовсім ще недавно, да що там ще недавно - нещодавно (!) була металогідридна батарейка, і як вона в мене могла бути, - для цього книжку треба нактрапати повільним почерком без обмежувальних ліній, які так набридають своїм бриньчанням в метро, мовляв:"Не заступайте за нас, люди!" а насправді вони говорять з акцентом: "Ви заступи-гніди!" , і ніхто буцімто не залишається скривдженим! А гірке думковиння в'ється собі в душі, думається, тойво - невже нема кому набити морду цим обмежувальним лініям, які так нахабно зпаскуджують тобі настрій і зжовують твої брудні шкарпетки, про які вже згадував доктор Віталік. Аж потім Бамц(!) на голову - та вони ж морди тієї й не мають, тому їх ніхто не може схилити до фізичного насильства! І знову приходжу до геніального висновку - ось що потрібно! - "Крамамболі" - бринить в мене в голові. Та це ж так нагадує ті виведені мною і доктором Віталіком наші Крамамболі, які так надихають на відсутність фізичних знущань!
Ось і зовсім ще недавно, да що там ще недавно - нещодавно (!) чую я, немов щось стукає мені у підлогу. Це щось виявилось Хтось, а тоді я зрозумів, що це Надхтось і не просто Надхтось, а Сліпак Великий! Мені так стало блаженно на душі, а я якраз дораховував до десяти, намагаючись вирахувати погоду на 24-е грудня минулого року.
На цей раз мій Великий гость був засмучений, давно такого я не помічав і долив в його вуха музики: "А море мія!". Таким був гавкіт мого рота. Великий гость високо оцінив цей глибокий витвір мистецтва, і дослухавши, сказав: "Я, власне, більше полюбляю польку, але зараз в Польщі одне бидло залишилось, тому цей мій інстинкт любіння польок перейшов до невичерпаної байдужості!" Воістину золоті слова, заради яких я би віддав кілограм туалетної бумаги - за будь-що я не проміняв би їх! А він продовжує: "Та я, ні - Над-я..." А я вже думаю:"Надя????" він схиблено подивився на мої безпристрасно заклопотані думки, і схаменув мій порив:"Да яка тобі Надя! Ладно, забудь!" - і вдарив чолом.
- Прийшов я не просто так, що нікуди в туалет забігти, і Макдональдси всі позакривані, хоча заради цього також, а головним чином - мені потрібна твоя допомога! - промовив він блаженно промовистим і червономовним тоном, підкрикнувши від потуги словом "допомога" - і барвистість пішла гуляти по моїй кімнаті - мене вона зачерпнула першим.
Я знаходився у вирії неодмінного блаженства - Сліпак Великий бідує без моєї допомоги!
-Що тобі допомогти, о Сліпак Великий!
-Да так, знаєш, наколоти мені із свого апарату Крамамболю.
"Значить допомагає!" - моя думка майоріла в серці і вилізла з нутра відповіддю:"Тримай кілограм! Вистачить на кілограм!" - сказав я, дістаючи кілограм субсидій Крамамболю з-під сорочки.
І тут сталося те, що в принципі повинно колись було статися, і в принципі я це підозрював про це, що це станеться, але не підозрював я, що це заманеться статися зараз - Великий Сліпак спотворився у повітрі,але зблаженився у воді і зовсім став симпатичним у вогні і бац(!) і нема його, як і не було завтра. Я вперше бачив використання закону телепортації на практиці. Але це не все! Як відомо, Сліпак Великий завжди дарує свою Блаженну Блювоту, коли його душа налагоджується твоєю присутністю. То він зараз викинув свій козир - після описаної вище ситуації він викинув цілу купу свого яства!
"Скоро буде те, чого ще не було!" - це була моя наймудріша думка натоді.
О, це скоро настільки скоро, що прийде воно аж пізно, проте пізно не може бути скоріше, ніж пізнє скоро. Вода труби миє, а мені якось дивно та спокійно, може тому що саме зараз відбувається спілкування з Сліпаками та не одним чи двума, а одражу з жодним чи жадним. Ні, жадних Сліпаків не буває, а буває таке, що жалісно дивитися на когось, коли він жадно хлеще вино. Коли напивається і верзе дурниці, коли розмовляє з унітазом, коли бачить синичку і псує повітря смородом з дупи. Вульгарно? Так, людина надзвичайної сили смердюча істота, яка б зовні красива вона не була, людина смердить. Особливо, коли відбувається така подія, як "Булгаковский вечер в Гостомеле удался". Значна подія, вона відводить нас від Сліпаків. Грають сурми і я в довгій киреї навколішках стою, прошу його, Сліпака, поговорити зі мною... І ось Сліпак-жоден, тримаючи в зубах-мечах Безрогу Мавпу, а пальцях-зубочистках Обісране Сонечко, дико віщає - Я. Ти. Ми. Давай. Поговоримо. Про. Проблему. Миття. Курячого. Філе. Добре, ця тема давно вже мене цікавить, вона не навіває смуток чи розпач, вона навіває катарсис. Коли. Миєш. Філе. Курки. Треба. Це. Робити. У. Холодній. Воді. Тоді. Більше. І. Тверезіше. Можна. Оцінити. Хить. Думки. Ну а що тоді? Як довго його варити? Це. Важливо? Так, навіщо варити, його, якщо ти його миєш? Правильно. Ось. Це. І. Є. Сутність. Речей. А фашисти? Хіба вони не були настільки вправними в варінні філе, що навіть війну почали через те, що їх хотіли позбавити цього права? По-. Перше. Вони. То. Вправні. Були. Але. Мили. ФІле. П"яним. І. Ось. Чому. Їх. Хотіли. Зупинити. В. них. Були. Дуже. Бридкі. Амбіції. Я. Їх. Не. Любив. Бо. В. Мені. Закладене. Добро. Так, так, так, але давай повернемося до філе. Яка температура води повинна бути аби його зварити? Забудь. Тобі. Поки що. Це. Не. Дано. Я. Скоро. Повернусь. Будь. Добрий. Докторе. Віталію. Купи. Мені. Суниць. І він зник, я навіть не почув як він міцно стиснув Обісране Сонечко і воно заплакало кип"ятком. Я пішов геть з того місьця де я був. В той вечір мені захотілося випити і спробувати на п"яну голову помити філе, однак я згадав предостероги Спіпака і просто випив для задоволення. Була літня злива, гриміло і блискало. Я зайшов у квартиру і зняв тренч. Він намок. На плиті стояв зварений з курячого філе суп. Треба скуштувати свого творіння, якиє я зробив з творінь прадавніх. Так думав я і мірно рідкий суп зігрівав мені горло...
Оце, докторе Віталій, розмію, наскільки в вас була потенційно бурхлива і до речі, якщо не брати до уваги Галіну Бланку, як гидку субстанцію, яку вигадали Стелебані Маргинали щоб отруїти Сліпкака. "АААА, якого саме?" - скаже хтось в розпачі розтинаючи свою майку і виставляючи всім напоказ свою густу та темну шевелюру поміж грудей, особливо якщо це дівчина. Та я запевняю, (хоч тут навіть нема сенсу запевняти, це й так зрозуміло) що паніка тут недоречна, і замість того, щоб переживати про майбутнє Сліпака (хоча якщо брати загалом, то переживати треба, а не пережовувати), краще б ця людина з густою та темною, а ще й кучерявою шевелюрою поміж грудей, заховала б її, бо і так на її всі дивляться, і без шевелюри тієї, бо думають: "Ти ба, а чого це в неї замість вуха - вентилятор?" Так от, краще б та людина поуявляла собі в свойому єдиному місці, де в неї ще трохи залишився в присутності аналітично-логічний матеріал, так - декілька жмень коричневої субстанції, тобто - в дупі, як Сліпак, який (всеодно якого виду чи роду) має доречі надзвичайне відчуття згинів простору та всіляких там квантових дрюк, надрюкав того Стелебаного Маргинала, бо останній створений для того, щоб його в кінці-кінців дрюкали Сліпаки (занотуйте це собі в конспекти, якщо ви хочете зрозуміти хоч горстку розміром з гівняшку того, що криється під словом "Сліпакознавство"!).
Ото ж і я, уявляв собі-уявляв, і сьогодні після обіду я почув шуркотіння в свойому правому вусі. "Да що ж це таке?" - була моя перша і друга реакції. Та згодом я зрозумів, що це шуркотіння - ніщо інше, як здатність мого вуха чути навколишні звуки, а характер шуркотіння привів мене до висновку, до якого я прийшов у ході своїх структуруалістичних роздумів, що ці звуки - звуки Сліпака Баввовяного, який стукає до мене в гості. Він дозволив мені пустити його, а потім (оскільки це Сліпак Баввовняний) при привітанні обкидав мене з колін до підборіддя своєю пухнастою баввовною і побаввонів до мене: "ероткод, сінирп уктсівз ібот я укя ,шєанЗ" "Навіть можу й здогадуватись" - відповів я. Але я розумів, враховуючи те, що я нещодавно проводив експерименти над щупальцями козиногів, які водяться десь не знаю де, і прийшов до деяних висновків, що дали мені привід здогадуватись про недалеке майбутнє, які новини приніс мені Сліпак Баввовняний. Я відповів так в знак пошани. І от він мені відповідає: "інеМ" - говорить - "ьнагаман огой ьтсінділпзеб юсв умой итсевод і аналиграМ огонабелетС зар йирток в итунятан онмєирп ежуд олуб". Про суть того, що він говорить я зрозумів не так з його слів навіть, як завдяки спостереженню за його баввовняними пальцями хвоста (і дійсно, у цього виду Сліпака, баввовни просто кури не клюють, і ворони не серуть, а якби таке й було, то він би їм постесував коліна). Він, а точніше його пальці хвоста розповіли мені, як він змусив Стелебаного Маргинала самого їсти ту гівнюку під назвою "Галіна Бланка" і пообіцяв, що більше ніколи, принайні Сліпаки, а також доктори наук у сфері Сліпакознавства, не будуть знущати свій шлунок цією гівнюкою. На очах у мого Співрозмовника була радість і сльози, сльози і радість точились і з його баввовняних вух. От такою була наша розмова, а потім, перед своїм виходом Сліпак Баввовняний подарував мені заслужену порцію блаженної блювоти. У його вона була з привкусом баввовни, і це було не дивно. Я допивав останню її краплю, як до мене прийшла повна осяжність сказаних Сліпаком Баввовняним тільки що переді мною жестів. І я осягнув, що близькі вже ті часи, коли Стелебані Маргинали не будуть і рипатися в сторону Сліпаків, а будуть смердіти собі вдома, а то й взагалі поляжуть на полі бою. Все-таки приємно за нашу співпрацю!
Дивно, докторе Олеже, але мене ще поки що не обдаровував жоден Сліпак своєю чудо-блювотою. Можливо тому, що ваша чудна Карамболь не відома мені? Хто зна. До речі, привіт тобі Хто, може ти зна? Я? Так, я зна, але не скажу. Та я зараз не про це. Сьогодні знову я спікувався зі Сліпаками. До мене в гості навідались Мавпочки (не плутати з Безрогими! Вони злі!!!) Мої ж мавпочки хороші, я їх дуже люблю і ще більше зрадів, коли вони приїхали. Так любо і мило стало на серці. Навіть зараз, коли на вухо співає м»яка машина і ніжно бренькоче на струнах Дикий Собака Дінго. Я теж люблю його, хоча іноді він мене і дратує. Ось, начебто вилив душу. А тепер саме безпосередньо про Сліпаків. Отож, зайшли ми у місце де печуть пиріжки зі м»якоттю огірка. І попросив синього Напою. Через кілька хвилин мені його принесли і, о лихо! Вони бли зелені!!! Я спершу подумав, що можливо бідна бабця, що тут обслуговує клієнтів, дальтоник і запитав, чому вони зелені? Вона скорчила дивну міну і повільно мовила, буцімто а які саме вони мають бути? Хм, скорчив ще дивнішу міну – в меню написано, що вони сині. А це такі вони сині, була її відповідь...
Та я знову не про це. А проте як до мене прийшов сліпак, коли я стояв і дивився у вікно. Там, за вікном, голі дівчата борсалися у багні і йшов дощ. І тоді це сталося, Сліпак Отаск, спустився зі стелі і розплющився у моїй свідомості. Ото вже вдача у нього така кумедна! Взяв за манеру розплюскуватися у докторовій свідомості. Але я не розсердився, навіть зрадів, бо знав, що він – моя поміч. Дякую йому. Потім я весь час був під його впливом і так було довго і… більше не можу писати, бо я все забув. Іноді варто забувати деякі моменти клею «Момент».
Govoruv sjogodni zi Slipakom Klejomomentnum. Tse ne tavtologija, jak hto podymav z dejakuh, hto 4utav komentar doktora Vitalika. I tum bil'sh - ne sarkazm, a vse navpaku - tse nazyuvajetsja tak: netavtologija, a takozh mozhna tse nazvatu - nesarkazm. Bylo vse ne tak : abu jak, kolu zasvitulosja zavtra sontse, to vin spromozhnum byv pererahovyvatu rezyljtatu mojih robit na paljtsah, tobto ja hotiv skazatu, sh4o tsjomy Slipaky navadulos' perevirutu mojy plidny pratsjy, i vin, znajy4u pro rezyljtatu, ale namagajy4us' komplomentarno-logi4no nasolodutus' mojimu piznannjamu, i skazatu, sh4o ja ne vtratuv 4asy, to vin peregljadav vsi moji vumiru, porivnjannja, perekazu, a takozh metaforu i giperbolu, jaki skoro bydyt' dostypnumu na tsjomy sajti. A ja sudiv naboky, zboky peregni4enogo prozhektora, v jakomy sh4e mytnivsja vidbutok pozav4orashnjogo zahoplennja Velukum Margunalom i 4utannjam knuzhku Karla Marksa "Ja marginal", sh4o, ne v pruntsupi, te zh same. A ja sudiv, i bavvoninnja bylo prusytnim mizh mnojy i Slipakom Klejomomentnum, jak element nevudumogo blazhenstva, jak sposib naduhannja zamy4enuh i obmazanuh majonezom abo sh4e jakojy farbojy tyrustiv, jaki vurunalu v4ora z-za pidvikonnja bydku sobaku, jaka zhuve tam, de sontse shodut' - vil'na i sh4asluva sobaka - sh4asluvishe, nizh hto bu tam ne byv, hto vrazhenuj Dukojy Glypotojy. To Slipak nasolodzhyvavsja A sh4o bylo v mene!!!!???? Kolu Slipak nasolodzhyjetsja vid plodiv mojeji pratsi, to ja fioletovijy vid blazhennuh poruvan' i namagajys' skladatu pisnjy, jaka bu svid4ula 4erez viku pro tsi blazhenni, legendarni dni triymfy! Ot sh4o bylo v mene - triymf, jakuj til'ku mozhe isnyvatu, ale v 58 raziv sul'nishuj, tobto sul'nishuj, nizh mozhe vzagali isnyvagtu v 58 raziv!!
A pozazavtra, tobto sjogodni, jaksh4o hto zrozymiv ne, ja vzhe byv i je obkunytuj lupkojy i zhagy4ojy bljyvotojy slipatsjkojy, a na oblu44i i v oblu44i mojemy - posmishka - prosto slipakoznavsjka posmishka. Ja jdy dodomy - dilutusja blagoslovennumu znannjamu.
Буває таке поняття, що якось колись нічого не буває, а буває й таке, що летиш у прірві часу і гадаєш, що все зупиняється, але то все понти для приїжджих. Коли я сьогодні побував у Сліпака Конституційно-демагогічного, чоло якого, наче кришка від каналізації - настільки товсте та залізно-забарвлене, а в пітьмі він полюбляє займатися бджолярством, бо йому подобається спостерігати, як бджоли хочуть його вкусити - того, хто порушив їх спокій, але нічого не бачать, і тому літають, скажено виставивши свої сраки з жалами до переду, щоб зручніше було, але минають своєї долі. А Сліпак собі коливається між шарудінням своїх копит, бо він має здатність дивитися уві тьмі, та насолоджується своєю зверхністю. Це, він каже, стимулює апетит та статеві бажання подихати свіжою росою. Але коли я до його прийшов, був день, і він займався нічим - аби хоч чимось зайняти себе. Та коли він побачив мою вправну постать, відразу подумав про високі цінності. Та промовив: "Головне - щоб черево було резинового змісту, а все інше бува походить від цього. Але це діє лише вчора, а сьогодні вранці воно вже не буде діяти". Я згадав, що це вже був вечір і по достоїнству оцінив вигоду від того, про що розсказав Сліпак. Я сказав:"Але собаки якщо і літають, то дуже повільно!". Він побачив ледве помітну посмішку на моєму обличчі, хоч і дивився прямо на його, і, наче згадуючи спогади, прошепотів:"Колись люди також літали! Так, ви, люди!! Збивались в зграї та летіли в небо, щоб в бидло не перетворитися, бо коли ти в небі, життя вирує внизу, а ти - як пуп"янок серед пустелі, де нема дощу і ночі - зелений! Хіба бидлом можна стати після такого?? Але де, куди поділось те диво, що я розповідаю тобі про його своїми губами? Ти це мабуть почути хочеш? Так ось, подумали люди:"А навіщо нам літати, ящо можна просто ходити, і об каміння спотикатись, і зубки собі об його ламати? То давай ходити!" Я мовчав, бо знав, що це - хвилина мовчання. А далі, коли це все закінчилось, він мене запитує:"А чому існує непотріб?" Це було риторичне питання, на яке він відповів, не давши мені сказати свої припущення:"Да це ж неправильно! Як йому жити, коли вуста вищих істот промовляють слово - Непотріб(!), і нахабно дивляться на його, на непотріб. А він сумує, він страждає, як діти страждають в дитсадках, коли їм замість обіднього сна (як у вас називають "мертвий час"), заганяють в шахти - руками ртуть добувати, а ротом в цей час гарцовку мішати для фундаменту на новий корпус дитсадка! То цей "час" стає тоді дійсно "мертвим", а точніше - вбивчим!Дивлячись на голубі стіни міських мікроволновок, які у всіх інших викликали б гидоту, непотріб мріє про їх, та заздрить куску ковбаси, що мікрохвилюється там. Для непотрібу - краще, щоб його з"їли, ніж щоб так називали!". "Я знаю що - треба спасти непотріб від верзенних патяканнь про його, як про найогиднішу субстанцію!" - я хотів ціми словами заспокоїти Сліпака, та що мені, я ж лише людина! "Слова і бублички, що ти мені на вуха повісив, тут ні до чого! Тут я про непотріб говорю, що не може бути звільненим від цього придворного штампу, що спаплюжує чисельні покоління непотрібу, що всеодно, незважаючи на глуху образу, слугує світові! А хто інший? Нікого немає ж бажаючого! Від непотрібу тхне, та що ж це, в його ж немає рук, щоб зуби почистити, та й зубів у його немає, а людині одного зуба як виб"єш куском арматури, дак вже плаче від горя - непорядок! Людям ще вчитися жити у непотріба треба! Щоб сильними духом бути і вибачити йому за його ж смердючість, що є наслідком неуважних маніпуляцій лінивого товсуна з пультом в руках! Називай хоч ти непотріб потрібом, і побачиш, які життя дасть тобі нагороди!!!!" Я повторив це слово:"Потріб, ги.." і відчув ефект відразу - вже за мить я був обкинутий блаженною блювотою Сліпака - радий та задоволений своєю вдачею. Я йшов додому - обдумати ці слова Великої істоти - Сліпака Конституційно-демагогічного.
Недавно відбувся тривалий сеанс спілкування зі Сліпаком-неврот-розумнимтехнологічним. Правда результат цього спілкування був невадли - мені не пощастило дістати навіть крихту блаженної сліпацької блювоти. Сумно, сумно аж за край, але треба віддати йому належне - в цьому не було його вини. Це я, такий обмежений, як у часі так і у просторі не зміг стримати себе аби не пошкавдати олівцем слуглої шкіри даного виду сліпака. Звісно це "шкавдання" зовсім не принесло йому шкоди, а принесло її тому сміттю, що валяється на дорозі та ми скануємл його своїми вилами. Буцімто нема на світі такого соняшника що світив би на півнеба!!! Якісь дивні у них балачки та стелебані полчища почвар. Ці почвари тільки те й роблять, що варять яйця - іншого не вміють чи не хочуть вміти, а ти просто береш блюзку з червоного кольору та одягаєш її на голову п"яній бабі, сніговій бабі. А в той момент, в тебе замерзають пальці - ти облизуєш їх, бо слина твоя тепла, їх облизує твій вірний дружбан Шарик, їх облизує сліпак, з яким я спілкуюся, але все марно. Вони на стільки замерзли, що навіть поворухнути ними боляче. Тоді я повертаюсь у печеру і вмикаю камхфорку. Вогонь не димить, але то пусте, бо він обпікає відморожені мозги разом з відмороженими ногами. За вікном печери волає Волапюк. Ти береш камінь і з розгону випиваєш самогону, не забувши шмигнути у піч, кинувши камня у голову цьому Крикуну. Він падає, кров... Потім підводиться і кричить: "Будь проклятий, Сліпак!" Тут то і з"являється справжня техніка і карає за такі бридозні слова. А я кажу - можна мені трохи найціннішого? Ти ше не доріс, - кінчає Сліпак, ще навіть не почавши. Я прокидаюсь у пустелі і теліпаюсь пятсот кілограмів додому. Дома - я бачу яйця, що собі наче нічого і не трапилось, приспокійно собі варяться! Я пригадую злих почвар і обертаючись топчу ногами їх кубло. Все таки еще сили для боротьби!!!
А тут приходить це...
"Лихі почвари або як я стругав пінокіо" - побачив я вивіску, коли прямував на зустріч. Знаєте, буває так, що сидиш собі, стругаєш пінокіо чи просто стругаєш, а потім тебе зворушує якась крапля дикої кози. Взагалі-то, я обожнюю козячий сир. Смак його завжди приємний, дещо терпкий та воркбучний! А саме головне - він не викликає постанафілактичного шоку.
...Сталось це о 12 годині та 94 хвили. Я ж недавно переживав уже щось схоже! Але їм я знадобився знову... Отож, сидів я собі університеті та слухав про "дважди, якє імєється ввіду". Все це звісно було неабияк цікаво та проникало крізь структуру моїх молекул і від оскаженілого захвату я почав облизувати парту. Цього, правда, ніхто не замітив, але злизавши трохи таємних знань, я поринув у медитативний світ, світ мантри, глибокої безодні зі смолистим дном та океаном головастиків.
Там мене зустрів Дикий Свинюк. Він був метафоричним куском символу волю та жаги до ненависного поїдання бруду. Говорив він анаграмами, грубо кашляв та ще й інколи плювався афоризмами на кшталт "Сьогодні я король, а завтра ти мене обслиниш". Чи "коли людина бачить світло, значить в неї є вуха". Деякі з них я записав на бабіни і потім довго прослуховував, прогулюючись по маленькій стежині веселого літнього ранку.
Далі я плив у діжці по словесному водопаду, я бачив дітей сліпаків і ось кілька уривків з нашого енлогу з ними:
-Дай вам щастя, сліпачата!
-Привіт, Віталій!
-Хелло, Хав до ю ду, ватс ап!
-Колись віростимо та підемо блукати цнотливими лісами.
-Де ви будете жити? Там же дуже дороге житло, в отих лісах.
-Я, наприклад, буду щосили лупцювати ефемерну розетку.
- А я буду працювати на городі та вирощувати паперові яблука.
-Тут неподаліку є каналізація - в неї зливають вірші та генетичні технології.
-А ви чули про Мурля та Клярапавція?
-Колись я читав про них у телевізорі.
-У тому злі? У скринці Левіафана??
-Тоді ще не було Левіафана і текст називали мистецтвом.
-Так, вони були на планеті Земля; там вони вчили людей сапати вазони. Це було найбільше благо, яке тільки могли сприйняти крихітні нігті гомосапієнсів.
-А коли сталося велике Ненастя?
-Сталось як і гадалось - вони створили велитенську сітку та накрили нею планету аби людям було весело.
-Злі вони якісь.
-Насправді вони добрі, але в них не було віри в поняття. Вони не мали вогню в серцях і не плакали стоячи навколішках.
-Це так важливо?
-Бувай, Віталій!
-На все добре!!!
Продовження читайте далі...
"Далі"
А далі настало... Далі я мандрував просторами абстракних емоцій, страусових надій та неоригінальності, сірості, буденності. Тільки річка мистецтва врятувала мене на пару хвилин. А потім знову - забуття тридцяти хвилин. Дешеві обої на стінах червоно-гарячого номеру, в якому я пробуваю уже понад дев"ятнадцять років. З кожним роком, правда, обої стають все світлішими і я вірю, що скоро вони побіліють і в мене виросте борода. Тоді я стану розумніший і зможу з гордістю вдягати окуляри фірми Перзоль.
Хоча звісно, інколи я попадаю, верніше сказати "очиняюсь" серед вспелеску ліан та диких динозаврів. Шкода, що їх не зможеш ти купити за гроші. Шкода...Хоча в мене і нема дуже багацько, але і жалітися гріх.
Далі дуже силно свистало. Я підня житон - завбачливісті Сліпаків!. Фунікулер вівіз мене до будинку кіна. Там я дивився ультра прогресивний фільм, що мав назву "Анальні радощі Бетсі Міллер". Вона сподобалась мені, ця Бетсі і я почав тривалий та шокуючий роздум над долею всього людства. Сподіваюсь воно змогло осилити всю палкість та, моє улюблене, глибину думки!!! Сюжет фільму варто описати в кількох строфах, адже це важливо для розуміння того, що буде надруковано в подальшому (хоча це я дещо злукавив - аби розуміти подальше написане, слід підняти всі архіви ЦК КПРР, прочитати силу-силенну преси, журналів, зокрема пам"ятний номер "Чє?" та випити тридцять п"ять філіжанок кавки, мабуть цього буде досить).
Сюжет - молодий антагоніст брата Апанаса, Сергій Сергійович Канатін закохується у табуретку Люську. Родичі вважають його козлом. Він запускає собі бородку. Автор стає на сторону родичів і поносить бородатого Канатіна протягом 10 томів, показуючи неабиякі знання лайки-пушистої. Кінець - довгий, нудний та може визвати неконтрольовані приступи булемії. Я попередив.
Антураж - готична кімната обставлена мебелями в стилі Людовіка 17. Старий комод стоїть на вулиці, смердить, навколо нього літає стадо мух. Вони злі, огидні, а на головах кожної намальовані картини в стилі Ван Гога та Сальвадора Далі.
Все це - хід, пекло, двері. Через це не обов"язково проходити, але, якщо ти не доктор, проте прагнеш пізнання - єдиний вихід для тебе. І я це бачив і я це відчув. Я пройшов повз це і далі мене чекала фінальна стезя. Стезя, яку я запам"ятав на все життя. Тобто те, що навіть зараз стоїть поруч. Якби я був психопат і мені було б начхати на своє тіло, то я б намалював би собі на плечі знак всеввладдя, той, трикутний. А так я просто все це тримаю в голові і при нагоді розповідаю всім.
Я куштую медові оладки, роблю крок і прехожу безпосередньо до спілкування зі Сліпаком Сліпакознавцем. Саме з тим, хто є своєрідним покровителем нас, докторів, філософів, митців, міні-творців та просто крутеликів. Я куштую зеленого ховраха. Його збиває бампером машина-робот, що просто прибирав бруд, а потім мого мікросхема зварилася від палючих променів сонця. Він здурів, до нього прийшла Шиза та вкусила його, бідолашного, зробленого із блакитних металів кіборга, за ніс. Я бачу дивні круги, я бачу слова, що утворюють книги, я бачу джерело, яке малює пентакль. Я вже тут Сліпаче. Я готовий! Кажи - я все встигну записани на диктофон!..
Я бачив на власні очі... Його, на його власні очі та дикі сурми тоді засурмили у мене в голові. Тоді я знову повторив: "Говори! Я вже тут, Сліпаче!" Величезні ковані дверці привідчинилися, на мене хлинув аромат зів"ялого огірка. Темінь навкруги була непроглядна. Але я встиг запалити свічку, зроблену з жиру маразматичного вепера-мамонта. Я зробив кілька кроків. Я почув наступні слова та скверна вийшла з мене через заблудші очі мої... "Ти тут. У лігві Сліпака, що має дати тобі слова правди та чи зможеш ти нести їх з собою? Чи вистачить сили та м"язів твоєму язику аби вимовити їх, коли знадобиться це? Щоб розповісти їх іншим, немічним створінням?" Я знітився, впав навколішки, закривши обличчя ногами, бо вже тоді моє тіло стало гнучким, наче кульковий олівець марки Кох-і-нор. "Бачу ще тяжко тобі з цим жити...Ось візмі Гомункула. Він знає все те, що знаєш ти, більш нічого. Передай йому свій біль. Але пам"ятай - він буде мучитись. Ти розіпнеш його, Гомункул буде проклинати тебе, бо ти б зробив те саме, якби був на його місті. Він зненавидить тебе і пошле осатанілих трупів, які, мабуть, скоріш за все знущатимуться над тобою уві сні! До речі, що ти сьогодні бачив, коли спав?!" Я підвів свої очі на нього і ... мовив: "Бачив я Калійний Завод. Велетенську споруду часі Терору. Я стояв на краю гори, а він був внизу. Шалений страх огортав мене. Я бачив клуби пороху навколо нього, його вид був хижий і підсвідомо лякав мене, як ціцькасту дитину... Я міг впасти туди і загинути на віки...Про мене б забули..."
"Так, - мовив Сліпак, - про тебе б забули...А я бачив поета, що написав він геніальні рядки. За співати їх тобі?! Слухай...
Криваві стіни обступили
І тиснуть мозок сотнею голок
Криваві ріки все залили
Захлиснувши тисячі думок
Криваві трупи осатанілі
Лежать як камні на землі
І їхній погляд вперся в стелю
Сверлячи її
І серед тих жахіть кривавих
Сидить дитина на стільці...
Тут Сліпак запнувся, витягнув носовичка, висакався, пожалівся, що завжди забуває цей куплет, і продовжив...
До стін людські прибиті руки
На стелях петлі, а у них
Людськіла тіла весять і б"ються
Сміючись з усіх...
"Досить не весела поема", - сказав я
"Так воно так, але життя не завжди буває веселим, а таку поему може написати кожен і, я впевнений, кожен так і робить. Особливо той, хто ще тільки в пошуках коханя жінки. Тілько той, хто передається коїтусу з сукубом чи то інкубом, нема різниці. Той лишень вбиває свій дух та затьмарую Вічне Блаженство...Чуєш?! Прислухайся!!!", - раптово закричав Сліпак, махаючи велетенськими пальцями.
"То чути як ревуть Гіпопотами! Це дурний знак, останній раз, коли я чув їх рев, сталовся велике потрясіння!!! Стався дурний вчинок, що його потім карали за це... Сліпаче, тікаймо, адже вони розтопчуть нас!!!"
"ЩО?!?!?! Невже ти думаєш, що я такий слабкий чи немічний, а чи просто хизуюся своєю силою?! Вони знайшли нас, а отже хтось нас зрадив...Але зрада не велика...Зрада вимушена...Зрада не тяжка...Зрада хибнонепомітна...Це не ти докторе Віталій...Це..."
Тут в печеру ввірвалося стадо Гіпопотамів. Вони були круті та в окулярах. Вони нищили все, що бачили. Першим загинув Гомункул, його розчавили як слимака... Я мужньо виніс це видовище. Потім вони добралися до Сліпака. Забрали його і посадали на лавочку, потім пили з ним пиво, реготали, а коли їм здалося, що вони вдосталь поглумились над ним - то сталося страшне... Кинувши його на землю, Гіпопотами стали лупцювати його ногами... Їх регіт та лихослів"я ще досі стоять у мене в вухах.
Звісно мене соромно, я не врятував Сліпака... Але ці жахливі почвари не забули про мене і...Тут я опинився вдома. В своїй кімнаті із чотирьох геометрично рівних стін. З носа в мене текли шмарклі, градусник, що невідомо як опинився у моїх руках, показував 37,6. Я заплакав від болю. Я заплакав від безвихідності. Я заплакав, бо зрозумів, хто зрадив нас
Давно ми не вели навколонаукові бесіди з Сліпаками. Сьогодні офіційно Сліпаки були включені в науково-технічну літературу (мою курсову роботу). В результаті чого відбулась медіальна контакта між Сліпаком Науковоподібним з однієї сторони та докторем Віталієм і докторем Олегом з іншої. Ця дивна, безсунівно, зустріч відбувалась у присутності обмеженого бидла, хоча це звучить по снобськи, тому просто - бидла.
Дивно як Сліпаки можуть впливати на окремих людей. Під дією блаженної сліпакознавчої блювоти, один із бидлодачів, почав величезним сірим хвостом пхати листя фікуса собі до рота. Інші сиділи смирно та намагалися осягнути таїни гомогенного артикуляційного похідного терміна. В цей час доктор Віталій кусав свого пальця на правиці, бо те, що він зрозумів линуло з його рота й могло нанести непоправимий шкода людям, бо ще не готові гомні сапенсиєнси до такої інформаційної нейронної кулі інформації. Доктор Олег ж, затиснув носа рукою, бо теж його чресала були переповнені цим інформаційним потоком. Сліпак явився у всій красі своїй. Він навів свого циркуля на пана Не назву його ім"я, той відчув на собі потоки буденного намагання залошення і що він зробив?.. А те, що ніхто не зробив би! Він подякував за ці потоки! Його стан душіі очистився, однак в книгу живота його була записана негативна за своєю позицією щодо інших літер, літера Е... Але він встояв і просто не вмер. Хвала і слава, шановному панові, він наблизився на один гугл гівняшок до нашої мети - Сліпакопізнання!!!
Остання фраза Сліпака, яку я можу повторити небоячись за ваше, любі читачі здоров"я, це - "Велечезні знання, що даються наукою, та ще більші вагони, що нею движуться".
Сьогодні я... Ці слова самі собою просяться бути вжитими в моєму монолозі, бо що, як не "сьогодні" розкрило мої вічі ще ширше, і хто, як не "я" зловив ще одну зірку своїми подумками, помислами та таке інше... Але, є ще лово "але", що тут також не може бути проігноровано, бо:
Сьогодні я мав розмову зі Сліпаком День (щось таке пригадуєте, вірно?), кожне його слово було витвором мистецтва, навіть якщо брати всі слова окремо, тож уявімо, що могло утворитися з цих слів, коли вони сконгламеровані разом!
А ще бачу, що я вас впіймав: у вас дежа вю, чи не так? Суто справа техніки, визвати це щемляче відчуття у вас всередині, коли ви цього не очікували. Так, справа йде про розмову із створінням, ще є по природі своїй Сліпаком, тому я, як доктор філософії у тій науці, що безпосередньо контактує з такими надстворіннями, приймаю рішення додати наступний монолог
відразу до обох тем...
Почнемо...
Сьогодні я мав розмову зі Сліпаком День. Розмова вийшла досить таки не несподівана, бо я вже стільки днів жив так, що інакше, як з маленької букви слово "дні" пальці не повертаються писати, так сказати, не хочу вижимати я на клавіатурі Шіфт, коли пишу це слово - жодного разу. Тому я поїхав шукати Сліпака День, що ховався в тиші периферійної сієсти. І уявіть собі, на це мені знадобилось 5 днів! На 5-ий рано вранці зустрів я його в глибині туману, де він колихав в собі божественних створінь, які то тихо, то громко позіхали. Він помітив мене і привітався так, що я того бува спочатку й не помітив - лише в підсвідомості забриніло тихенько:"Привіт, докторе Олеже, як життя твоє? Пропадаєш без мене?" А я бачу лише туман і квітки вапняку... Боляче чомусь в серці стало, бо помітив, що час рухається по спіралі і лише той, кого я шукаю, може зав"язати з неї вузлика. Але й тепло, бо підсвідомість вже відчувала його подих. Сліпак День - він не з демонстративних Сліпаків, він проникає всередину, і починає свій монолог в твоїй голові тоді, коли сам він вже далеко. Я був вже в парах столичної мазути, коли він почав читати той свій монолог, точніше то навіть був як діалог, але я свого нічого не вніс, лише додав трохи солі до супу.
Слухаю, як щось всередині каже:"Заспокой свій розум та слухай, що буде далі - я тобі повім трохи правди, що стосується майбутнього твоєї Батьківщини. То слухай, що буде: через місяць як ти відчуєш смак свободи перед умовностями, одна річ тебе ще зможе пригнітити. Та власне кажу тобі: не слід, бо це вже трапляється, але цього тобі не помітно. А буде таке: провідні дизайнери у співробітництві з першими калозбирачами світу запровадять на торгових столах предків славетних воїв Трої нову пошивку - універсальний одяг для будь-кого і для будь-якої погоди - комбінезон, що поєднуватиме всі найкращі традиції пошиву речей для Троєщинського ринку, з усіма найкращими їх властивостями та естетичними показниками. З того моменту там буде в обігу лише цей товар, лише одного розміру, лише одного кольору, лише одного фасону і лише одного матеріалу, і ніякий більше товар туди більше не завозитиметься, бо нічому вже не порівнятися буде з непорівнянним комбінезоном!Тоді твої співвітчизники всі ходитимуть в ньому. Але глянь, чи зараз не так?" Я мов почув це всередині і заплакав так, що почав шмаркатися в свій носовичок. Тоді мені мовиться наступне:"Тобі брехали, Олеже, ще в школі, коли говорили, що нема сенсу придумувати наново велосипед! КОли не так, то скажи мені, а звідки з"явився самокат? Хіба не видно тут замкненого кола? Тебе одурили! Цивілізація на тому й побудована, що ми наново конструювали велосипед. Ну як ми - вони - ті, хто керує вами, а вам брешуть ті самі "вони", бо не хочуть, щоб ви вигадали щось таке, що може напсувати їм!" Тепер я замислився...
..продовження:
"А тобі то й що, - каже внутрішній голос, - ти вже он який велосипед придумав, скоро він закрутить першими тиражами і поїде по народу! Не вагайся ні на мить, коли змінюєш цивілізацію на свій лад, і коли ще й знаєш, що ти бажаєш людям добра. А тепер сон... Дивись видіння, що не має ніякого зв"язку зі всім, що було сказано вище!"
...сьогодні я... бачив видіння. Серед білих планшетів стояли двоє - він і вона. Мені стало відомо, що він був не з лихих хлопців і бажав підкорити собі добро, бажав, щоб воно не стояло в сторонці, нервово смокчучи цигарку (докторе Віталію, вибачте, що беру слово з вашого лексикону, тут інше просто не ліпиться. Та я вам якось поверну цей борг!) Він колись був відбитим від суспільства, бо був іншим. І вона була іншою, та прижилась і стала схожа на щось середнє між іншою і такою як всі. Вона його відкинула від себе, бо тоді ще важко йому було володіти добром... От так тепер вони стоять один перед одним і дивляться. А він то вже навчився, бо нафіг тоді планшети ті стирчать з усіх сторін, що аж сліпить очі!? Я чую наступну розмову:
- Не думала я про такий хід подій. Вибач...
- Я ніколи не тримаю зла, а на тебе я звалив ще більше того добра, що зара в мене під контролем, чим на усіх інших, що не є тобою.
- А за це дякую, я, знаєш, відчувала на собі нелегкий тягар того добра, що ти на мене скинув якось...
- А то!
- Тому хочу тепер бути разом з тобою!
- Вже рано... Поглянь, яка ти розумна і гарна, і який я вільний від умовностей! Ми проковтнемо один одного!
- Ми обоє достатньо смачні для цього...
- В цьому є щось істинне, але як тільки хтось когось проковтне, знову не буде взаємності, бо один сидітиме всередині, а інший - зовні!
- Ти дурна падлюка!
- І після стількох років я нарешті почув, що ти дійсно про мене думаєш! Дякую за розмову, будемо жити під різними стріхами, та будь впевнена, що над твоєю буде дуже багато добра, що я тобі ще подарую!
...Що за туфта, було я подумав, та тоді голос промовив:"Подивись, яка родимка у його на шиї!"
Так, схожа блін! Дежа вю, блін!
Сьогодні я виріс.
Коли ти стомлений, після тяжкої роботи, випиваєш келих пива, приходить стан, коли приходить Сліпак Потокосознаний та Сліпак Правда. Обидва вони можуть приходити і порознь, проте, їх тандем створює міцніші зв"язки та деформує те, що не може бути деформованим по природі своєї деформаційної неможливості.
Так-от, чи то пак, от-так, навіть в іделічній формі взаємозв"язку на порозуміння, ідеї всецілого прагнення, двох індивідуумів впинути на неправильний хід подій історичних, виникають псевдотруднощі та розлади серцево-душевного тракту. Так, є люди, особи, чиї дії спонукають до певного диссонансу гармонійного сліпакопізнання. І вам, любий читач, я хочу сказати - Не піддавайтеся на провокацію! Майте совість! Не вживайте матюгів, бо вони зроблять з Вас, вельмишановні, інтелектуально-обмежене бидло.
Світосприйняття, хочу сказати Вам, крізь призму волосатої чи не дуже голови, сильно відрізняється від того самого іншої голови. Але річ тута не в степені волосатості черепного покрова, а в степені сжатості чи кута призми. Інколи хтось може давати вам стусана в болюче місце, а хтось просто до нього легенько доторкнеться. І що? Кого слід ненавидіти? Того, хто бьє чи того хто торкається? А? Читачі? Задумайтеся над цим, бо відповідь на це питання дасть Вам право розуміти речі та осягнути принципи вермутування!!! Все колись має свій початок, та все , окрім Сліпаків має кінець. Окрім СЛІПАКІВ! Вони не мають кінця, однак маю.ть початок, а не навпаки, початок ніколи нікого не може мати. Колись Гарний, Не дуже гарний, та Зовсім Бридкий не змогли поділити двіста тисяч долярів. Отож їм на поміч прийшов великий зовсім не сліпакознавчий Вихід - рішити справу по злому, пострілявши в один одного з пістоля. Кулі свинцеві летять-летять, врізаються в слабке тіло і обривають життя. Та воно не безцінне, хіба що для гуманістів, безцінне те, чим воно керується тут, на Землі. Душа, панове, саме так, вона безцінна. І я пишу ці слова не заради того, щоб підвищити скорість свого машинописного вміння, а тому, панове, що мені хочеться їх написати, не для сміху, ні, а щоб перевірити на яскравому прикладі силу та вміння, єдність та добробуд, що нам, так охоче дарують Сліпаки та, зокрема, Сліпакопізнання...
Якщо писати про спілкування із Сліпаками, то варто відмітити, шо гучність їх мови зашкалює і жорстоко валить по підсвідомості своєю гучністю. Колись я жив у світі сьомого гріха, а може й досі продовжую там жити... Байдуже, я комплексую там... Хоча іноді комплекси можна приховати і кращий спосіб просто жартувати з їх приводу. Так робити навчив мене Сліпак Комплексодужий... Я його поважаю за це. Дяку.............................................................................................
ю......................................................................................................
Сліпак прийшов до мене вночі, як я не спав. Мені не хотілось спати, я просто дивився у шибку вікна і думав про те, що в темряві людина мало і погано бачить. Прийшов тихо, поступово, немов зашмигнув - він прийшов так, що якби уявити собі сцену його появи у фільмі, то найкращою мелодією під цей момент було б мурчання кота коли той спить. Сліпак тримав в зубах лушпайку і курив її, попихаючись давлючим димом, але йому, по вираженню його обличчя, очевидь це було довподоби.
-Що це за лушпайка в Тебе в зубах, - сказав я і зробив наголос на велику букву "Т", - і навіщо ти її куриш?
Я мав позаслівний дозвіл на те, щоб задавати багато питань Сліпакові, і це вводило мене в стан великої самопошани.
Я відразу почув відповідь:"Здогадайся сам.. От які ти знаєш лушпайки?" Він прошептав це так, що в мене склалося враження, немов би його губи, що прошептали вищенаписане, були прямо біля мого вуха, хоч стояв він біля моїх ніг.
-Ну я знаю картопляні лушпайки, і...
-Тс-с-с, тс-с-с. можеш не продовжувати - ти вже відповів. Я їх курю, щоб показати, що... Ти знаєш, скільки яду міститься в лушпайках старої картоплі, що я саме зараз курю? То курячи їх, я демонструю свою байдужість до будь-чого небезпечного - воно мені всеодно не приносить шкоди. Власне, а кому я демонструю свою байдужість до небезпеки, як не собі самому?! Так, лише собі самому! Доречі, Стелебаному Маргиналові добратися до мене так само важко, як і яду, що міститься в лушпайках. Але є ще ви всі, люди! Я все ж-таки до вас не байдужий, тому я і маю когось мати в союзниках. Наразі це ти і Віталік... Все. Закрили тему, бо ти й так це знаєш. То я так, для кращого засвоєння матеріалу.
-Сліпаче, а чому коли ти рядом, грає музика? Неначе всередині, в підкірці головного мозку..
-Я її не чую, але я тебе розумію, сподіваюсь, що останнє в нас з тобою взаємне.
Раптом я відчув, як над моєю головою немов в якійсь колбі форми теддібіра шмигають сонячні зайчики, що фіг знає звідки нарисувались.
-Мені здається, Сліпаче, що ти не один прийшов.
-Ні. я один, просто я можу бути будь-де, навіть й там, де ти й не очікував.
Після цих слів я хутко подивився собі під штанці, але там не було нічого зайвого.
-Не будь таким передбачуваним. - Каже Сліпак, і я відразу відчуваю, як по моїй дванадцятипалій кишці починають шмигати сонячні зайчики.
-Але... - продовжив він, - спи. Тепер не час для розмови. На твоєму годинникові вже дві години ночі.
І щез.
Це був Сліпак Ніч. Сліпак приходить до мене вночі. Він сьогодні багато сказав...
Ліричні відходи або відступи, або яка різниця між відходами та відступами. Мемуари ліричного героя, який знає про Сліпаків, але не говорить про це
Знайомство з ліричним героєм:Сидів був пень. А якщо він сидів, то в такому випадку цей об"єкт ніколи не спроможиться стояти, чи то лежати. Єдиний його вихід, його персональне его - сидіти. І по суті, коли придивитись поуважніше на реалії світового буття, помічаєш ті об"єкти, ті біднесенькі бундіалі, пусті чаші, або ж якісь колочваки, що існують собі в одному положенні. І нічого не пороблять. Вони сидять, а хто й стоїть (а для тих, хто лежить, то це повністю - пурітанічна безвихідь, як безвихідь для неборака, замученого непрохідністю кала, або, як кажуть в деяких селах, запором), їх ніхто не бачить, точніше - може й бачить... а час йде, і вони існують паралельно з нами, помічають наші вихідки - все бачать, бо їм то нічого робити, краще попідглядати пню, як на його сіла якась брудна срака, а на ту сраку - ще щось зверху - він бачить створення ще однієї безвиході. А чи кохає він когось? Кохає поле з заспівалими жайворонками, порохкаючи в глибині туману, намагаючись переспівати невідомого митця, що колись їм же ці мелодії в голову їхню і втюрив; чи кохає він землю, в яку жадібно впився аж до підбровіння і відчуває комашок та черв"яків червонотілих, що нишпорять по його єству своїми полосками? ЧИ кохає... ? Задивимось на його і скажем: "Ну звичайно, це його середовище, тут він сидить і бачить те життя шпигучо-кольорове й векрить залізними підтюрками". А коли, буває, залапатить снігом з-попід ганку, а вскрикнути від радості - то й не може!
А мій ліричний герой йшов собі з перегару додому по полісній смужці, де ці пні слухають всю вищеперераховану баламугу, і гадав думку: "А чи кохає він... ?" ...сцючи на попресовану та порепану кору пня. А тоді думка: "А чи думав хтось в іншому руслі: чи не ненавидить він цього сумбуру, в якому сама доля запровадила йому життя, чи не хоче перекашпатити все те каміння, яке так жорстоко впилося йому у його блідо-безлице тіло? Чи не хоче підсмажити він того співучого жаворонка, а з клюва - літачок іграшковий змастьорити, бо він за 500 років так і не вивчив пісні "Бєлиє рози"". Струйка закінчується, хлопець - ліричний герой - прямує далі. Думка заглиблюється в ліричній глибині романтично-блужденної душі.
Пні цікавили його лише дві сторінки прочерком, йкщо в кожній клітинці писати. Так ми знайомимося з моїм ліричним героєм.
"Утконоси, що літають в Спа..."
Мерім дже Мірем був, безумовно, правим, коли, летючи з 9-го поверху, він вимовив свої останні слова: "Коли ми бачим, як штрикають копита, почули ми дзюрчання стрекози!" Ці слова є воістину достойними того, щоб бути останніми, стати озвучанням апогею людського життя, його катарсису.
Але наш ліричний герой - він є людиною простою, без яких би там не було компетенцій та сенсаційно болючих дефініцій - не те, щоб не думав про такі формуляції, що бодай у найменшого жучка радянських філологічних інститутів, що риється у науковому гомні, визвали би буревій стражденної наповненості, тої частини його мозку та тої фібри його душі, що відповідають за людські почуття - а він навіть не підозрював про присутність у відповідному історичнуому періоді такої екстраординарної особистосі-представника монгольського експерименталізму, як Мерім дже Мірем, хоч і здогадувався, що в світі є багато нестандартних думок та аналогічних ідей. Він знав, що сам він є представником цього суспільства, а саме суспільства чудернадських водограїв. Взяти хоча б його ім"я, яке йому давало навіть натхнення називати себе Собою. Більш за те, він жадав, щоб всі його так називали. І в цей час, поки ми розсюсьолювали ці всі високі піруети та мінуети, наш Ліричний Герой встиг зробити не лише 159 кроків по стежині, на якій то там то сям росли медоносні лишайники та водянисті терни, але й встиг просочити в собі такі слова:"Ось всі люди живуть, а тоді помирають - хто від грипу, хто від удару копитом своєї улюбленої кобили, коли той вигрібав у неї гівніцо, хто помер какаючи (некорректно, значить), хтось - попірхнувшись куском підвіконня. І все! І життя, те що було, нікому не треба, бо воно - лише туманне минуле. А от хто помер від щастя?" На цих словах на його порум"янілих щоках додались ще напівтони наївної доказованості та дохідливості, і він вже вслух, не дивлячись на те, що люди дивились на його пику і чекали ось чого:"Авось цей придурок ще щось скаже?" І він промовив:"А що, якщо і дійсно так: життя прожите правильно, якщо тоді в кінці померти від щастя!" А тоді:"Я ставлю собі за мету померти від щастя!" В цей момент старенькі бабусі перехрестилися і хтось сказав:"Ну це вже зовсім йому чортяка розум з"їв! От дідько! Несамовитий кунілінгус!" Хтось вже зажимав в руках переспілі помідори, плануючи спрямувати траекторію передбачуваного польоту пожм"яковілого овочу зовсім не по котам, що святково трахались на стежці, що само собою було неадекватним та підбурювало до відповідних дій, а прямо в голову нашому Ліричному Героєві. Та передумали - нехай живе...
А понад полями летіли утконоси, що уносили за собою те мрійливе 21-е червня і провіщали про те, що 22-е - вже не за горами. Вони летіли собі і квакали - і не задумувались над тим, що вони символізують.
Про шершня
З південної гори запахло скіпідаром,
Хрущі над вишнями мерцями полягли.
Це не пройде даром,
Бо наш Ліричний Герой вбачає в цьому можливість втілити в життя свою мрію.
Що ж, я як автор цієї правди, змушений обламати спокушеного читача, повідомивши йому у тії самі вічі, що читають цей набір букв нагромаджений смисловою сутністю, що Ліричному Герою в цей раз не вдасться досягнути свого метрономічного безглуздя, але ще раз обламаю своїх читачів, сказавши, що він взамін знайде щось нове в своєму житті, щось те, що підкорегує його бачення та вплине на характер його сечевипускання. Тож, читаче, не треба теребанити свій монітор, злючись на недалекоглядного (як ти вірогідно подумав) автора, що завчасно розсказав, що буде далі (це все одно, що сказати, що трапиться з Шерлоком Холмсом у "Собаці Баскервілей" тому, хто вперше почав читати цю книжку), адже автор цим хоче лише надати читачеві тієї нажаданності, яка допоможе останньому дочитати мої слова до кінця. Це є питання "А як же воно таке трапиться?", що частково керує всіляким прогресом, по меншій мірі, читацьким.
Дощ ще не встиг намочити зовнішню сторону підвіконь, але вже чутно було бризчання його найближчих друзів-крапель води, що ностальгічно бриніли на висоті пташиного польоту і збивали зарозумілих птахів з пантелику. Вранці, коли сонце кричить "Опа-опа!", а вітер ще не вийшов на ранкову прогулянку, спостерігаємо ми колорит місцевої місцевості: жінки, що вирішили провести свіє дозвілля у ставка, перуть в ньому потріпані речі і співають пісень про те, як важко було там колись якимось чумакам, один з яких буцімто був троюрідним прапрадідом одновухої Орисі, тієї, що в неї ще очі великі, настільки, що відсутність одного вуха сором"язливо ігнорується; бачимо ми чоловіка, який тікає і не проникаєься жіночим співом, адже за ним не поспішаючи женеться відкормлений шершень - той не поспішає, бо знає, що цього мудачка він всеодно дожене і тоді йому відбудеться слива - бідолашного тоді намагатимуться запхнути в машину білого кольору з червоним хрестом, але не вийде, тому що він настільки опухне, нещасне створіння, що не пролазитиме ні в які двері. Тоді його повезуть на причепі. Ще бачимо ми хрущів, що бездумно плавають вверх ножицями в ставку. Здається, що вони любуються небом і усвідомленням того, що скоро падуть перші краплинки такого запашного доща. Але вони вже нічим не насолоджуються, ну, в крайньому випадку - якщо і насолоджуються, то вже не тут. Здалеку видно гори. А по дорозі йде Ліричний Герой. Він завжди відрізнявся своєю вдумливістю, але зараз щось знову в"їлось йому в голову так, що можна сказати про його в даний момент:"Він сьогодні особливо вдумливий". Він іде з пов"язкою на долоні, бо вчора також прийшлось йому бути "особливо вдумливим" - він хотів дізнатися, що пол"ється з-під носа собаки Мухтара, що проживає у сусідів Героя і живе в будці висотою півтора метри, якщо цей ніс придавити, як ми часом придавлюємо смаковитий дешевий хот-дог, намагаючись впихнути його в рота, і чим, власне, та субстанція відрізняється від хот-дога. Але сьогодні його це не хвилює, бо він вирішив так, що якщо продовжувати цим цікавитись, то він помре не від щастя. А зараз він (а хто ж інший?) намагається знайти закономірність між тим, що вдалині на півдні біліє одинока гора, а хрущі закохано дивляться в небо. Раптом - пф - він відчув вже згаданий вище запах ностальгії - запах наступаючого дощу. А ще мить до цього в його голові одна із думок була такою:"А як пахне скіпідар?", тож він вирішив, що це пахне саме так. Із південної гори... "Скіпідар - це щось погане, тому я піду до південної гори, позбавлюсь жаху і може помру від щастя!" Я гадаю, що кожен читач має вже бути закоханим в нашого Ліричного Героя, за те, що він такий геніальний!....
То що ж? Наступного натхнення розскажу, як воно було, там, на горі, с чим він там стикнувся, що він зрозумів! Чекайте, чекайте, чекайте!
От що значить "Ностальгія"!
А за вікном видно південну гору. Там, по словам очевидців, що ніколи більше не повернуться додому, гладенькі негритоси (афроафриканці) накручують кубинські папіроси і експортують то в свої домівки. Говорять ще, там прекрасно. Ліричному Героєві, не дивлячись на це все, а ще на його чудову дедуктивну систему мислення, чомусь не спало на думку те що мало спати у вельмишановного читача:"Що ж там поганого?"
Гарячо-червоні піски та пахуча глина начеб-то не дають ніякого продукту, але коли підійти до цього всього з огляду на двоїстий характер праці, то можна чогось і досягти. Так було і є. Але це не стосується цієї історії, і взагалі невідомо, навіщо тут розміщене це речення, але оскільки автору жалько викидати у забуття плоди своєї праці, то нехай вже воно тут полежить.
А єдина (поки що) і головна (це залишиться незмінним до кінця) дієва особа зараз чеше собі пузо, хоч воно ще не таке й великим. щоб називатися пузом. А от після свого марафону воно і поготів забуде, що таке пивний жир пані Обжерливості. Наступний день буде цікавим, не тільки тим, що він пройде в ходьбі, але й тим, що оскільки в поселенні Героя слова "будильник" ще не знали, приходиться сподіватися на місцевих петухів, яких традиційно по сходу сонця гвалтують блатниє. А вставати треба рано. Та не будемо про погане, бо героєві треба перед тим, як йти спати, випити свіже страусине яйце і закусити укропом і запити це окропом. Потім розкласти партійку пас"янсу і погратись зі своїм молодшим другом (кожен нехай сприймає смисл цього виразу в міру своєї вищої освіти). Вранці - шум і гвалт, бо місцеві петухи вже вимушені не спати, а ті, хто їх змушує цього не робити, робить це заради свого задоволення, а ще для благополуччя села. Молодший друг, тим не менше, не реагує на заклик і спокійно муркоче на покутті собі. І не знає, що хазяіну прийдеться довго з ним не гратись. Та Ліричний Герой на ногах - він випиває келих квасу, приготованого завчасно ще з вечора, він й досі захоплений ідеєю і по логіці, буде захоплений нею до логічного кінця і знову ж таки дедуктивного обмірковування наслідків.
"Якби я жив у Франції, я би кожен ранок споглядав Ейфелеву Вежу зі свого люксурного балкону, але сприймай, хлопче, реалії буття реально - ти дивишся в свою обшаркану шибку, і крізь призму сантиметрового прошарку прадавнього бруду ледь-ледь розрізняєш контур Південної Гори! жаль.. але... - як все ж-таки по-рідному воно на мене дивиться!" наш Герой розбиває віконну шибку і хоче впихнути кусень добрих розмірів у свій похідний рюкзак, але кусень виявляється завеликим, тому він відламує від його шмат поменше і з затусовуванням скла в мішок в його тепер все проходить гладко. Шибку він розбив не лише з ностальгічних мотивів, але й тому, що в його промайнула думка:"Рукописи не горят..", і не встигнувши обміркувати сесього пункту, вже здійснив вчинок. І відразу ж себе оправдав:"Ну шибка точно вже не горить, тому все нормально - і мені на душі буде легше, і шибка не згорить - це точно. Окрім цього - це якийсь певний відголосок моєї пам"яті".Ще в рюкзаку опиняється аерозоль "Крутой парнишка", кусочок жираф"ячого копита перемотаний брудною ганчіркою вишневого кольору (цей об"єкт символізував для нашого Героя впевненість у своїх силах), книжечку в міні-форматі "Если хочешь быть здоров - испражняйся" (в ній містилось безліч практичних порад), портрет Фуко (аналог якого можна подивитися в збірці наших світлин) та карту Франції, в яку був закоханий. Та ще повно різних, вже не потрібних речей, про практичність використання, на відміну від вже перерахованих предметів, він не замислювався. Тому й не відомо, що ще в собі приховав його похідний портфелик. Та коли Ліричний Герой нап"ялив його собі на спину, крізь брезентову тканину рюкзаку досить чітко вимальовувався силует гоббону (не перепутати з гіббоном)
Говорять, що...
Яскравий ореол, чудовий ореол, що бринить помаранчем та чіпляється як та заноза за маківки кучерявих дерев. Його руки великі - він дотягується і до хатин, що сидять неподалік і так і просяться, щоб для їх хтось заспівав; досягає він і до сріблясто-зеленої гори і робить її щасливою, ідилічною. Ця вся лантушня для його зовсім мала. Сонце - велике. Світанок.. Коли спостерігаєш за ним на фоні великого асфальтового міста, асоціюєш його з мурчанням кота, скавчанням собаки, що бажає вигуляти свого хазяїна. Від сили - з сопінням хом"ячка. А тоді - все це шуміння на всі вуха - гул трамваїв, тролейбусів, комбайнів та інших механізмів, поради по радіо про те, як краще закадрити 95-річного мільйонера, щоб вийти за його заміж, журчання речовини, що особливо полюбляє в такий час подорожувати по каналізаційним трубам... І людина навіть не уявляє, як може звучати ранок окрім вже згаданих петухів! Як пахне вранці росою! А Ліричний Герой це знає, тому в його є ще одна підстава вважати себе щасливим. Він розуміє хід подій. А зараз він споглядає хід себе. У напрямку до гори, захопленої сонцем.
"Говорять, там живуть ховрахи" - каже Герой немов би невзнаки зморшкуватому діду, що сидить на стільці біля своєї будки та також любується горою і росою. А то - він мабуть пів ночі збирав росу по краплині в свої ночви та зараз мочить в тій воді свої облускані ноги. Він мовчить, бо він дуже старий і йому боляче говорити. Лише ледь-ледь тянеться зморшкуватимисвоїми руками до таблички і потім піднімає її догори. На клаптику фанери написано: "Не чіпай мою печінку!", дід посміхається у вуса. Хлопчина згадав і залишив старого у спокої - треба віддати честь, повагу та належне людині, яка 50 років назад побила світовий рекорд по споживанню горілки за одну годину і ще досі живе!
Ліричний Герой зустрічає ще одного чолов"ягу в фуражці а-ля "дай десть копчек" і з голим торсом. Чоловік блідий як альбатрос, посміхається челюстями і прижмурюється, коли Герой задає йому те ж питання, що й дідові.
Чолов"яга каже:"То вже ладно, Герой, не буду тобі кривити руки. Пам"ятаю, як ти добре вчинив коли скопав всі мої 7 гектарів і в той же засадив всю ділянку всіляким рослинним начинням!"
"Так! - мрійливо згадує Геой, - Я пам"ятаю, мені було цікаво подивитись, як відреагують черв"яки, домівка яких посередині 7-гектарної ділянки.. Чи повтікають осторонь, або ж чекатимуть, допоки прийде щастя!"
"І як же вони тоді відреагували?" - слідом йде запитання.
"Вони були геть замучені і обрали голодну смерть, бо не знали як рятуватися. Але я їх врятував, бо посадив їм картоплі".
Чолов"яга був не з слаборозумних, по меншій мірі у всьому, що стосується халяви, і зрозумів, що тут можна дещо нажитися:"Я майже впевнений, що наступного року черв"яки поведуть себе по іншому, бо вони згадають, що було з ними цього року. Але як?.. Дозволю тобі дізнатися і відповім на твоє запитання".
Блискуча радість на обличчі Героя!
"От бачиш, Герой, який я добрий чолов"яга! - каже чолов"яга, - питаєш, чи живуть на горі ховрахи? Так, живуть, і не просто живуть, а жирують, жаль, що мені не побачити вже їх більше, бо там занадто добре, то як рай!"
"Я вам розповім на тім світі!" - зовсім зворушений побіг в сторону гори Ліричний Герой.
"І хто тепер дурак?" - подумав чолов"яга, а за його спиною висіла віртуальна вивіска з написаним по-вертикалі словом ДУРАК і стрілочкою вниз.
Але Ліричний Герой вже вийшов із села і прямував-прямував, як той жеребець, що за кобилкою прямує. Попереду - ліси і луга. А сонце вже і світе, і гріє...
Новий друг
Такого відчуття подиху, такого відчуття всесвіту і мікрокосму у власних кишенях Ліричному Героєві не часто доводиться досягати. Але тепер на те є причина, адже він йде по шляху свого признання. По шляху, прокладеному ще колись старими і неряшливими волами, що толочили свої пуза по піску та траві і хотіли їсти, а на їх сиділи хоробрі чумаки, про яких співали жінки на березі ставку. У повітрі то справа то зліва з"являлися німі стрекози та шелестіли крилами, вони були ще одним елементом, що розповсюджував запах літа навколо. Так вони співали. Ніколи не буває так на душі, як буває літом! Навіть коли не піклуєшся про канікули чи то відпустку, навіть якщо День Народження в зимку і ти заказав на наступне таке свято мотоцикла, всеодно не порівняти відчуття літа ні з чим!
Наш Ліричний Герой вже прямував по таким місцям, про які говорять "на край Світу..." і тому, оскільки серед простого люду мало було людей, в яких жила та жилка подорожника, що жадав би переконатися, що то зовсім і не "край Світу", тут було тихо і зовсім якось безлюдно. Герой тупотів і перебирав ногами мов шпицями, коли ними в"яжуть шерстяну светру. Він наспівував пісню "Може нема кохання серед жита...", аж раптом відчув чийсь нелюдський погляд. Оце так! Співаючи в великому надхненні він навіть непомітив акваріуму, що повільно пересувався по стежці, а на днищі його були прикручені рожеві колеса. Зверху наполовину з води вип"ячувалось бридке створіння, дивлячись на якого, у Ліричного Героя серце все ж-таки наповнилось жалем і щемом. Герой втямив, що він дивиться на велику жорстоку Дафнію.
Створіння заговорило першим:"Дорий День, пане Пане!" "Добрий тобі день, велика жорстока дафнія".
-Ти правий, це я... А знаєш, як мені боляче, коли мене називають великою жорстокою? Це все через те, що я велика. А насправді я ж зовсім не жорстока!! Мій дідусь, який жив аж вчора, був набагато жорстокішим ніж я, але він був дуже маленьким, і тому його не називали так, - з болем говорить дафнія. Вона намагається виправдатись перед Героєм, це помітно по шевелінню її губ.
-Я розчулився... Вибач, коли що не так. Я буду тебе називати... як твоє ім"я, скажи?
-Називай мене дафнією, бо нам, дафніям, нема сенсу давати імена, бо ми всеодно живемо один день, точніше 22 години, - весело каже дафнія.
-То це ж жахливо! То ти ж скоро помреш?
Весь цей час двоє йдуть на дуже малій швидкості, бо Герой намагається бути толерантним зі своїм співрозмовником.
-Ну як скоро. Сьогодні ввечері, слава Богу, бо до цього часу мені вже набридне жити.
Ліричний Герой не стримує сліз, але відвертається від дафнії і вона того не бачить.
-Слухай, - згадує Герой, що він хотів давно запитати у якої-небудь дафнії, - це ти ж належиш до класу бацильних? Ти бацила?
-Нєєє. Хіба похожа? - задає риторичне запитання істота розміром з акваріум. - Я з класу членистоногих! - гордо відповідає дафнія.
Ліричний Герой скоса дивиться на її ноги, онурені в воду:"Ааа, ясно.."
Двоє чвелентають далі, в пошуках пригод. А Південна Гора вже близько.
А Ліричний Герой думає собі:"Все-таки, подивившись на цю дафнію, розумієш, що Дарвін був в деякому сенсі правий..""Нєєє" - думає автор твору.
Мерім-дже-Мірем тут нідочого
"А давай пограємо в квача!" - раптом бовтнув Ліричний Герой, забувши, що навіть жаби рухаються швидше за його співрозмовника, і дафнії стало боляче на душі. До того часу як їй стало боляче (а хто знається на побудові нервово-реакційної системи у дафній, той розуміє, що на це їй знадобилась 1/127 частина всього її життя), Ліричний Герой вже втямив свою помилку і йшов, дещо пригнічено суплячись на моложаве обличчя свого нового товариша і силоміць виковирюючи зі свого носа посторонні речовини. "Вибач, - каже, - я тут було подумав про чудові яблука, що ростуть в мого сусіда! Сьогодні-завтра вони поспіють, а я їх хоч-не-хоч не скуштую в цьому році".
"А мені похуй" - відповіла дафнія, і на цьому їх розмова на деякий час логічно припинилась.
Як вже говорилось, Південна Гора була вже близько. Попід ставками, що їх було вдосталь розкидано по сторонам, бігали довгоногі лобизні і ловили каламутну воду, бо то для їх була дика смакота. А так як лобизні також були дикими, то вони були створені одне для одного. Вони кричали, коли їх за ногу хватала яка рибина, бо це боляче. Наш Герой вперше бачив таких створінь і жалкував, що в його селі ще невідомий такий апарат, як фото-тойсамий. Але Герой довго до цього тренував свою пам"ять, тому лобизні йому запам"ятаються добре.
Саме за таким заняттям його застав третій, неочікуваний навіть для самого автора, герой циклу, котрий, радий, що про його згадали, крикнув поперед себе (бо сам був позаду і наздоганяв Героя і дафнію):"Худєєтє, парні?" - по-російськи.
"Радий бачити людину на шляху, пане! А ми ось зібрались на Південну Гору було, та пішки важко. А я бачу, ви на свинях, то може ми з вами? Швидше ж буде, і вам тісніше!"
-Вот уж ходатайство! Вєроятно краснословіє, братєц, малорусскоє в школє прєподаватєль навязивал!
-Дядько, ви свій прапор в сторонку заберіть, бо в мене від нього аллергія! Я тут про високі матерії міркував, а ви мені політику під носа квапите! Вже й без цього є чим мені займатися! Я то вашу какофонію розумію, і намагатимусь не звертати уваги, бо занадто вже на свинях покататись хочеться.То ми запригуємо?
-Вот уж ладно, віжу, братєц, ти учєний парєнь, да и попутчик твой не ахти какой неабичний, садітєсь, парні!
-Тіко скажи мені, дадько: свині твої не кашляють?
-Умьон наукой, сразу понял я всьо о тєбє! Нєт, оні у мєня закальонниє, і по заграніцам не раз"єзжают.
-Ну то й слава Богу!
Тепер їх троє, і свині їх везуть до мети, свині споглядають світ іншими очима, своїми. Тому кохання вони по-іншому відчувають, але бачать і вони, що скоро прийдеться копитами вверх гребти - в"їзжаємо в гірську місцевість!
Є такі речі, що добре що їх нема
Автор мабуть забув зазначити немаловажливий факт, що стосується такої, здавалося б, дрібнички - колір свиней, що наразі слугували для наших героїв в якості способу пересування. Адже це було щось таке дивне, бо свині (що їх було двоє) були одна чорна з випуклою цяткою білого на череві чи то трохи збоку. Інша ж вигарцьовувала в білій і звісно, в натуральній
шубці, - як то кажуть, в тій, якою Бог наділив, тільки от на животі красувалася чорна цятка розміром з яблуко сорту Помірночервива Калинівка. Ця біла була свиноматкою, чорна ж відповідно грала роль свинотатка. І можна бути й тупим і зовсім приніченим розумовими вадами, та всеодно зрозумієш, що за відсутності в окрузі інших свиней, ці двоє стали парою
одне одному, і так би мовити, не упускали моменту зайнятися палким коханням, коли наші герої робили зупинку.
-А шо у тебе зі свинями, га? - здивувався Ліричний Герой, коли побачив, що то коїться.
-Ето єсть єстєствєнний фізіологічєскій процесс, што...
-Та зажди ти, кажу, що то в них за пародія на інь-і-янь? Що, може гадаєш, вони то просто так, тіпа випадково? Е нє, кажу тобі, то вони щоб повийо.. ой, що це я таке кажу, я ж культурний... короче, щоб повихухолюватись, такими повиростали! Як старими стануть, з них внуки сміятися будуть! Не менше, чим сміються внуки нашого старого сільського панка діда
Антуана, хоч були часи, коли він наче і замислювався над вічністю, копіюючи поведінку Сіда Вішеса.
-Ето дєло совсєм другоє, друг, здесь присутствуют мои лічниє амбіциї! Вєдь я такіх долго іскал, і вот перед тобой ти відішь тех, кто йєжеднєвно напомінаєт мнє об от-т-носіт-тєльності бит-тія! Хотя, какіє здєсь к чорту амбіциї! Здєсь - ето чьотко налаженная лічная філософія!
-Скажи мені, чувак, ім"я якого мені ще не відоме, в тебе може епіфіз в голові зламався? Та яка може бути відносність життя у поїздці до Південної Гори!? Ти туди що, вербуванням займатися їдеш? Та ти сам за знаннями туди подався, чи не так?
Я тобі доступно поясню, - продовжує Ліричний Герой, - От біжить корова і мукає. Ну якщо на неї подивиться біолог, він затвердить про важливість метаболізму для непарнокопитних; коли фізик свої беньки туди направить, то відразу видасть тобі про різні там закони Ома і про те, що якщо по мосту буде бігти одночасно сто двадцять таких коров і мукатимуть, то міст завалиться. При цьому він довго щось вираховуватиме на калькуляторі... А хімік торочитиме, що в такий спосіб вона виробляє більшу кількість хлорогідрату кальцію, чи ще якої фігні, що буцімто допомагає кісткам. Але суть то в іншому - корові, як то кажуть, ..кхе..кхе.. короче, добре що корови не літають. От це якраз і говорить про марність твоїх зайвих роздумів про "от-т-носіт-тєльность бит-тія", а краще подумай, чому корови не літають!
-І ето думаєшь виход?
-Ну мені допомагає...
Раптом Герой відчув палке свербіння в районі підборіддя, він захотів його почесати. Власне це він і зробив, і коли він його чесав, він зрозумів, що потроху стає розумнішим. І мудрішим...
Трохи про зірочки
І довго так подорожували наші персонажі, так довго, що якби вони були реальними, і якщо б і та Південна Гора також видалась реальною, то вони би вже давно до неї доповзли. Але спокушений читач добре розуміє і усвідомлює всю феєричність і тонкість цієї історії - занадто занадту для того, щоб вона могла бути цілком правдивою в прямому розумінні слова
"правдивий". Це не зрозуміло лише для такої екзотичної категорії людей (але нажаль останнім часом все більш розповсюдженої), що дивляться на стіну і гадають, що це межа світу,або ж гадають що то просто стоїть стінка якась, а насправді то Велика Китайська Стіна. Автор оповідки все це так довго розсусолює не для того, щоб хоч чимось себе зайняти у літній
спекотний вечір 2009 року за день до поїздки на море, а для того, щоб читачеві ясно уявилася картина (якої, як ви пам"ятаєте, насправді й не було), буцімто наші Герої йшли так довго і перебалакали так багато, що вже встигли стати друзями. Але, що головніше, читач має пам"ятати, що авторові впадло якось описувати всі ці діалоги і монологи і всяку маячню в
головах персонажів... але ж і не більше впадло, аніж і читачеві читати все - тому автор просто виділяє найцікавіші, а що головне, найактуальніші і найважливіші моменти їх розмов. Але це зрозуміло навіть хромій жирафі. Тут ви замислюєтесь, тіпа:"А чому він каже одночасно і про нереальність оповідки, і враз торочить про те, що йому впадло писати всі діалоги?? То якщо він не пише їх, то це означає, що їх не існує!" Для тих, хто так подумав, раджу ще раз прочитати речення, яке йде перед "Тут ви замис...". Ото є ви! Адже ще раз пояснюю: якщо це нереальне в прямому смислі, то це абсолютно не значить, що воно нереальне взагалі - бо я б так нічого не писав зовсім - навіщо! Просто все тут завуальоване і має скритий смисл! Ото! Так що вдумуйтесь хоч трохи, коли читаєте!
Але треба вже мені починати писати на свій лад...
Пройшло багато часу, особливо якщо судити з точки зору дафнії (тій залишилось від сили пів-години і вона вже їде мовчки; вона вже наділа ласти і пишно намазує на їх підошву клей "Три слона"). Але двом іншим нашим героям до цього вже немає ніякого діла - вони їдуть і так заходились в розмові, що вже в їх не те щоб почала, а вже навіть й закінчила рости взаємна повага один до одного, причому "расійскій пєрвєнєц" досяг в цьому плані навіть більшого успіху. Він і говорить Ліричному Герою:"Кстаті, мойо імя - Бєломор, і фамілія моя унікальна - Кана.."
-Може Канал??!!! - різко завізжав Ліричний Герой і почав навіжено ржати і хрюкати так, що було видно, що він вчиться всьому на льоту, навіть у свиней. Жарт здавався йому дуже вдалим, просто геніальним, і він знову відчув присутність тієї нової мудрості, що описувалась в минулій главі.. і так само почесав підборіддя.
-Нєт, - нітрохи не образився Бєломор, - моя фамілія - Кана... кана.., ее, щас, посмотрю в паспартє.- Він довго рився в сумці, знайшов потім якусь смердючу купку сшитих разом сторіночок, - аа, Канарєйка!! Вот, вспомнил..
Вони трохи їхали мовчки, а тоді Бєломор Канарєйка знову відчув приступ поваги до свого товариша:"Ваш язик - такой салав"їний!"
-Ну спасіба! Це нам ще в школі говорили!
-Научі ка мєня! Ужас как хачу бить грамотним в вашем язике!
-Ну по-перше, - почав Ліричний Герой, і через пів-хвилини чергового мовчання вже здавалося, що він і закінчив, але, - розумієш, тут треба вчитись на тому, що бачиш! Бєломор був в захваті від педагогічного дару Героя!
Оскільки на дворі вже було майже темно і вже почали з"являтися зірки на небі, наш Герой почав учбовий процес:"Повторюй за мною: На небі світять зірочки..."
-На нє-є-єбі сві-і-і-тят зі-і-рачки..
Герой очевидь подумав, що у того є прогресс вже з першого моменту навчання і похвалив Бєломора, а тоді додав:"І доречі, Бєломор по-українськи буде, як мені здається, Біломор, - тоді почесав потилицю, - а може й Беломор... Короче, забий на це, можна називати тебе просто і дуже запам"ятовуюче - Білка! В нас є така тварина.
-Ну нє знаю...
А природа вже починала засипати, лише жаби попросинались після цілоденної спеки і стали зіпАти. Вони співали похоронний марш дафнії..
Смерть в кефірі
Перед тим, як сісти писати оце оцю біліберду, а для когось, сподіваюсь, справжній філософський трактат, що стане стимулом для здійснення чогось нездійсненного, автор довго вагався і міркував над майбутньою роботою - як же вивільнити той пласт накопичених думок і хвилювань, що залягли глибоко в серці і не дають йому вільно переганяти по організму кров'яні тільця. Лихе діло - починати після такої довгої паузи, під час якої автор пережив декілька пудів головної болі у тяжких розумових баталіях всередині мозку. Автор змінився - він й не помічає, що пише про себе від третьої особи однини, а спохватившись, бачить, що й раніше він частенько зловживав такими зворотами. Але він продовжує свято вірити,що спражнім діагнозом слід вважати лише звернення про себе від третьої особи множини, і, з полегшенням, видихає повні легені вуглекислого газу. Може якому читачеві й набридне читати трактати самоаналізу "цього пришибленого науковця"; такий читач чекає, коли ж нарешті він зможе дізнатися про подальшу долю моїх слухняних головних героїв - про те, що я так довго від його приховував. Та я знову віддаю свої сподівання, що таких читачів тут якомога менше, а краще - щоб їх таких тут зовсім не було. Бо що таке самоаналіз? Чи не є це єдиним заняттям, гідним справжньої людини? Тому всіх терплячих прошу ще трохи потерпіти і послухати продовження мого колупання у власному мозку. І знову автор надає перевагу третій особі однини. Автор змінився - він ще більше поважає читача, адже він вважає, що читач достойний найкращих текстів - таких, які якомога більше будуть потурати естетичним смакам (а може - збоченням) читача. Тому автор перед написанням тексту з'їв декілька інжирів (бо свято вірить в позитивний вплив здорової їжі на креативні та розумові якості людини) та поклав біля лівої руки "Русско-украинский словарь. Издание четвёртое" Д.І. Ганича та І.С. Олійника. Визнаю, я вже туди кілька разів безсоромно підглядував...
Часи змінились... і те, що раніше здавалось комічним, тепер виявилось трагічним, змушує людські очі ставати вологими. Ще кілька годин назад жлобкуватий акваріум дафнії викликав у Ліричного Героя сміх з кашлем. А тепер навіває лише сум своєю пустотою. Тепер їх менше - наших героїв, що так зблизились один з одним, що здавались одним цілим. Поля дикого кефіру по праву сторону від дороги раніше викликали шалений апетит, тепер вони були ані більше, ані менше - мовчазним свідком жахливої, але такої неминучої смерті. І при цьому при всьому - наш Герой умів тримати себе в руках і не викрикнути жодного болісного зойку. Ліричний Герой не репетував по цій втраті. Глухий сум був найкращим способом вшанування пам'яті сого друга. В такому сумі виражалась життєва філософія Героя. Він був схожий на автора і вірив у вічність людської душі і в те (що по суті є очевидним), що смерть - це лише перехід в інший стан. Він не знав нічого про те, як з цим склалось у роді дафній, але в мить співвідніс їх з людським реаліями. Бєломор же ж розпинався і казав лихі слова на невідомій ані автору, ані навіть самому Бєломору, мові:"Terra Incognita! - кричав він щодуху. - Vox klamantis in deserto!" та іншу пустозвонну нісенітницю. Він вірив, що цим він чогось там зможе добитись, не знаючи й сам, чого. Тепер вже ніхто не згадував, що ще при самому знайомстві з дафнією у творі її називали Велика Жорстока Дафнія...
А вона насправді просто розплилась та розчинилась у воді, наче кусок бридкої гнилої водорості або якась примітивна медуза. Немає її! Просто пляма лишилась! А по суті то дафнія по природі своїй не особливо то і вище по крутості, ніж вищезгадана водорость чи медуза.
-Почєму ти такой суровий, что даже слєзінку видавіть нє можєшь? - каже якось дивно розгніваний Бєломор Герою, піднявши до нього свої почервонілі від реву очі. Тоді Ліричний Герой доступно пояснив свою життєву позицію.
-Ти бєзсєрдєчний! - постановив діагноз Канарейка.
-А ти, знаєш хто ти?! Ти це!.. аа, щас, пригадаю, як там було, зачекай.. - каже Герой і відходить в сторону в муках від болісних спроб пригадати, як же ж там було..
-Аа, згадав!! А ти - індульгуєш в своїй жалості!
-Да.. Вот хоть ти і бєзсєрдєчний, я всьо-равно тєбя уважаю, друг, за твой вєліколєпний ум і обознанность твою! - зітхає Бєломор.
Настала затяжна пауза. Вона супроводжувалась такими ж мовчазними, як і сама пауза, церемоніями поховання водички, що лишилась від дафнії. Мандрівники зробили все так, як того вимагали кращі традиції касти туполобих мандрівників - вилили водичку к чортям на плантації дикого кефіру, трохи також дісталось випадково пробігаючому в той момент біля героїв цицобокому бетоноїду, короче - опинилась тварина не в той момент, не в тому місці.. Акваріум герої несамовито розтоптали ногами, вважаючи, що віддають таким чином честь дафнії.
Ввечері біля вогнища герої мовчки вперше в житті куштували смажене м'ясо цицобокого бетоноїда, якого в вищезгаданий момент спаралізувало (бо ця тваринка має дуже хитку психіку). Першим перервав музику тиші звісно ж Ліричний Герой, бо був, зрозуміло, домінантним в компанії. До того, як він заговорив, він власне роздумував, що сказати. Бєломор же весь цей час був замкненим в собі, не ставлячи собі жодної мети.
І ось Ліричний Герой видав наступний монолог:
-Відчуття жалю і співчуття - природне відчуття, визнане на міжародному рівні в якості мірила рівня людяності в людині, що його переживає. Хоч я ні в чому не винний, все ж вибач мені, Бєломор, за мою екстравагантну демонстрацію своєї непорушної суворості. сама ця суворість - лише іллюзія, що існує лише в твоїх очах. Я оце довго думав над тим, що тобі сказати і як тобі зарадити та втішити тебе. Я маю на увазі - після того, як ми востаннє обмовились словом. Тому мусиш знати напевне - всі слова, що я зараз говорю, є добре обдуманними!
..а Бєломор кліпа очима..
-Насправді моє серце наповнене таким же щемом, як і твоє, і єдине, повторюю - єдине, що надало мені сили стриматися і не виплескати весь цей біль назовні, - це відчуття гордості за нашого померлого друга! Як ти вважаєш, чи є ще на білому світі хоч одна дафнія, що за своє коротке життя відростила собі таке здорове барило, - Герой почав загибати пальці лівої руки, перераховуючи заслуги дафнії, - навчилася говорити, причому блін - в тему говорити! З нею можна було навіть нормально поржати! Тоді - вона намутила собі акваріум і пустилася в подорож, розуміючи свою приреченість померти десь посередині дороги (а якщо б ми її не підвезли, тоще на самому початку дороги). Та вона ж сама Велика дафнія на всій планеті! І її заслуги не вкладуються навіть в голові! З точки зору колективу дафній, вона зробила неможливе! Ось чому я не плачу! Ось чому в мене гордість!
В Ліричного Героя пересохло горло. Він було хотів ще щось додати, але знову закашлявся. Він кинув погляд на Канарейку. Той заливався сльозами.
-Я хачу танцевать!
Після цих слів Герой зрозумів, якого змісту були ті сльози, і зрозумів ще, що він справив на свого друга правильне враження. Герой піддався глупості Бєломора, і вони разом почали скакати і водити хоровод навкруг вогнища.
"Ми билі знакоми с самой вєлікой дафнієй всєх врємьон!"
Підписатися на:
Коментарі (Atom)
