Ліричні відходи або відступи, або яка різниця між відходами та відступами. Мемуари ліричного героя, який знає про Сліпаків, але не говорить про це

Ліричні відходи або відступи, або яка різниця між відходами та відступами. Мемуари ліричного героя, який знає про Сліпаків, але не говорить про це

Знайомство з ліричним героєм:
Сидів був пень. А якщо він сидів, то в такому випадку цей об"єкт ніколи не спроможиться стояти, чи то лежати. Єдиний його вихід, його персональне его - сидіти. І по суті, коли придивитись поуважніше на реалії світового буття, помічаєш ті об"єкти, ті біднесенькі бундіалі, пусті чаші, або ж якісь колочваки, що існують собі в одному положенні. І нічого не пороблять. Вони сидять, а хто й стоїть (а для тих, хто лежить, то це повністю - пурітанічна безвихідь, як безвихідь для неборака, замученого непрохідністю кала, або, як кажуть в деяких селах, запором), їх ніхто не бачить, точніше - може й бачить... а час йде, і вони існують паралельно з нами, помічають наші вихідки - все бачать, бо їм то нічого робити, краще попідглядати пню, як на його сіла якась брудна срака, а на ту сраку - ще щось зверху - він бачить створення ще однієї безвиході. А чи кохає він когось? Кохає поле з заспівалими жайворонками, порохкаючи в глибині туману, намагаючись переспівати невідомого митця, що колись їм же ці мелодії в голову їхню і втюрив; чи кохає він землю, в яку жадібно впився аж до підбровіння і відчуває комашок та черв"яків червонотілих, що нишпорять по його єству своїми полосками? ЧИ кохає... ? Задивимось на його і скажем: "Ну звичайно, це його середовище, тут він сидить і бачить те життя шпигучо-кольорове й векрить залізними підтюрками". А коли, буває, залапатить снігом з-попід ганку, а вскрикнути від радості - то й не може!
А мій ліричний герой йшов собі з перегару додому по полісній смужці, де ці пні слухають всю вищеперераховану баламугу, і гадав думку: "А чи кохає він... ?" ...сцючи на попресовану та порепану кору пня. А тоді думка: "А чи думав хтось в іншому руслі: чи не ненавидить він цього сумбуру, в якому сама доля запровадила йому життя, чи не хоче перекашпатити все те каміння, яке так жорстоко впилося йому у його блідо-безлице тіло? Чи не хоче підсмажити він того співучого жаворонка, а з клюва - літачок іграшковий змастьорити, бо він за 500 років так і не вивчив пісні "Бєлиє рози"". Струйка закінчується, хлопець - ліричний герой - прямує далі. Думка заглиблюється в ліричній глибині романтично-блужденної душі.
Пні цікавили його лише дві сторінки прочерком, йкщо в кожній клітинці писати. Так ми знайомимося з моїм ліричним героєм.

"Утконоси, що літають в Спа..."
Мерім дже Мірем був, безумовно, правим, коли, летючи з 9-го поверху, він вимовив свої останні слова: "Коли ми бачим, як штрикають копита, почули ми дзюрчання стрекози!" Ці слова є воістину достойними того, щоб бути останніми, стати озвучанням апогею людського життя, його катарсису.
Але наш ліричний герой - він є людиною простою, без яких би там не було компетенцій та сенсаційно болючих дефініцій - не те, щоб не думав про такі формуляції, що бодай у найменшого жучка радянських філологічних інститутів, що риється у науковому гомні, визвали би буревій стражденної наповненості, тої частини його мозку та тої фібри його душі, що відповідають за людські почуття - а він навіть не підозрював про присутність у відповідному історичнуому періоді такої екстраординарної особистосі-представника монгольського експерименталізму, як Мерім дже Мірем, хоч і здогадувався, що в світі є багато нестандартних думок та аналогічних ідей. Він знав, що сам він є представником цього суспільства, а саме суспільства чудернадських водограїв. Взяти хоча б його ім"я, яке йому давало навіть натхнення називати себе Собою. Більш за те, він жадав, щоб всі його так називали. І в цей час, поки ми розсюсьолювали ці всі високі піруети та мінуети, наш Ліричний Герой встиг зробити не лише 159 кроків по стежині, на якій то там то сям росли медоносні лишайники та водянисті терни, але й встиг просочити в собі такі слова:"Ось всі люди живуть, а тоді помирають - хто від грипу, хто від удару копитом своєї улюбленої кобили, коли той вигрібав у неї гівніцо, хто помер какаючи (некорректно, значить), хтось - попірхнувшись куском підвіконня. І все! І життя, те що було, нікому не треба, бо воно - лише туманне минуле. А от хто помер від щастя?" На цих словах на його порум"янілих щоках додались ще напівтони наївної доказованості та дохідливості, і він вже вслух, не дивлячись на те, що люди дивились на його пику і чекали ось чого:"Авось цей придурок ще щось скаже?" І він промовив:"А що, якщо і дійсно так: життя прожите правильно, якщо тоді в кінці померти від щастя!" А тоді:"Я ставлю собі за мету померти від щастя!" В цей момент старенькі бабусі перехрестилися і хтось сказав:"Ну це вже зовсім йому чортяка розум з"їв! От дідько! Несамовитий кунілінгус!" Хтось вже зажимав в руках переспілі помідори, плануючи спрямувати траекторію передбачуваного польоту пожм"яковілого овочу зовсім не по котам, що святково трахались на стежці, що само собою було неадекватним та підбурювало до відповідних дій, а прямо в голову нашому Ліричному Героєві. Та передумали - нехай живе...
А понад полями летіли утконоси, що уносили за собою те мрійливе 21-е червня і провіщали про те, що 22-е - вже не за горами. Вони летіли собі і квакали - і не задумувались над тим, що вони символізують.

Про шершня

З південної гори запахло скіпідаром,
Хрущі над вишнями мерцями полягли.
Це не пройде даром,
Бо наш Ліричний Герой вбачає в цьому можливість втілити в життя свою мрію.

Що ж, я як автор цієї правди, змушений обламати спокушеного читача, повідомивши йому у тії самі вічі, що читають цей набір букв нагромаджений смисловою сутністю, що Ліричному Герою в цей раз не вдасться досягнути свого метрономічного безглуздя, але ще раз обламаю своїх читачів, сказавши, що він взамін знайде щось нове в своєму житті, щось те, що підкорегує його бачення та вплине на характер його сечевипускання. Тож, читаче, не треба теребанити свій монітор, злючись на недалекоглядного (як ти вірогідно подумав) автора, що завчасно розсказав, що буде далі (це все одно, що сказати, що трапиться з Шерлоком Холмсом у "Собаці Баскервілей" тому, хто вперше почав читати цю книжку), адже автор цим хоче лише надати читачеві тієї нажаданності, яка допоможе останньому дочитати мої слова до кінця. Це є питання "А як же воно таке трапиться?", що частково керує всіляким прогресом, по меншій мірі, читацьким.

Дощ ще не встиг намочити зовнішню сторону підвіконь, але вже чутно було бризчання його найближчих друзів-крапель води, що ностальгічно бриніли на висоті пташиного польоту і збивали зарозумілих птахів з пантелику. Вранці, коли сонце кричить "Опа-опа!", а вітер ще не вийшов на ранкову прогулянку, спостерігаємо ми колорит місцевої місцевості: жінки, що вирішили провести свіє дозвілля у ставка, перуть в ньому потріпані речі і співають пісень про те, як важко було там колись якимось чумакам, один з яких буцімто був троюрідним прапрадідом одновухої Орисі, тієї, що в неї ще очі великі, настільки, що відсутність одного вуха сором"язливо ігнорується; бачимо ми чоловіка, який тікає і не проникаєься жіночим співом, адже за ним не поспішаючи женеться відкормлений шершень - той не поспішає, бо знає, що цього мудачка він всеодно дожене і тоді йому відбудеться слива - бідолашного тоді намагатимуться запхнути в машину білого кольору з червоним хрестом, але не вийде, тому що він настільки опухне, нещасне створіння, що не пролазитиме ні в які двері. Тоді його повезуть на причепі. Ще бачимо ми хрущів, що бездумно плавають вверх ножицями в ставку. Здається, що вони любуються небом і усвідомленням того, що скоро падуть перші краплинки такого запашного доща. Але вони вже нічим не насолоджуються, ну, в крайньому випадку - якщо і насолоджуються, то вже не тут. Здалеку видно гори. А по дорозі йде Ліричний Герой. Він завжди відрізнявся своєю вдумливістю, але зараз щось знову в"їлось йому в голову так, що можна сказати про його в даний момент:"Він сьогодні особливо вдумливий". Він іде з пов"язкою на долоні, бо вчора також прийшлось йому бути "особливо вдумливим" - він хотів дізнатися, що пол"ється з-під носа собаки Мухтара, що проживає у сусідів Героя і живе в будці висотою півтора метри, якщо цей ніс придавити, як ми часом придавлюємо смаковитий дешевий хот-дог, намагаючись впихнути його в рота, і чим, власне, та субстанція відрізняється від хот-дога. Але сьогодні його це не хвилює, бо він вирішив так, що якщо продовжувати цим цікавитись, то він помре не від щастя. А зараз він (а хто ж інший?) намагається знайти закономірність між тим, що вдалині на півдні біліє одинока гора, а хрущі закохано дивляться в небо. Раптом - пф - він відчув вже згаданий вище запах ностальгії - запах наступаючого дощу. А ще мить до цього в його голові одна із думок була такою:"А як пахне скіпідар?", тож він вирішив, що це пахне саме так. Із південної гори... "Скіпідар - це щось погане, тому я піду до південної гори, позбавлюсь жаху і може помру від щастя!" Я гадаю, що кожен читач має вже бути закоханим в нашого Ліричного Героя, за те, що він такий геніальний!....
То що ж? Наступного натхнення розскажу, як воно було, там, на горі, с чим він там стикнувся, що він зрозумів! Чекайте, чекайте, чекайте!

От що значить "Ностальгія"!

А за вікном видно південну гору. Там, по словам очевидців, що ніколи більше не повернуться додому, гладенькі негритоси (афроафриканці) накручують кубинські папіроси і експортують то в свої домівки. Говорять ще, там прекрасно. Ліричному Героєві, не дивлячись на це все, а ще на його чудову дедуктивну систему мислення, чомусь не спало на думку те що мало спати у вельмишановного читача:"Що ж там поганого?"
Гарячо-червоні піски та пахуча глина начеб-то не дають ніякого продукту, але коли підійти до цього всього з огляду на двоїстий характер праці, то можна чогось і досягти. Так було і є. Але це не стосується цієї історії, і взагалі невідомо, навіщо тут розміщене це речення, але оскільки автору жалько викидати у забуття плоди своєї праці, то нехай вже воно тут полежить.
А єдина (поки що) і головна (це залишиться незмінним до кінця) дієва особа зараз чеше собі пузо, хоч воно ще не таке й великим. щоб називатися пузом. А от після свого марафону воно і поготів забуде, що таке пивний жир пані Обжерливості. Наступний день буде цікавим, не тільки тим, що він пройде в ходьбі, але й тим, що оскільки в поселенні Героя слова "будильник" ще не знали, приходиться сподіватися на місцевих петухів, яких традиційно по сходу сонця гвалтують блатниє. А вставати треба рано. Та не будемо про погане, бо героєві треба перед тим, як йти спати, випити свіже страусине яйце і закусити укропом і запити це окропом. Потім розкласти партійку пас"янсу і погратись зі своїм молодшим другом (кожен нехай сприймає смисл цього виразу в міру своєї вищої освіти). Вранці - шум і гвалт, бо місцеві петухи вже вимушені не спати, а ті, хто їх змушує цього не робити, робить це заради свого задоволення, а ще для благополуччя села. Молодший друг, тим не менше, не реагує на заклик і спокійно муркоче на покутті собі. І не знає, що хазяіну прийдеться довго з ним не гратись. Та Ліричний Герой на ногах - він випиває келих квасу, приготованого завчасно ще з вечора, він й досі захоплений ідеєю і по логіці, буде захоплений нею до логічного кінця і знову ж таки дедуктивного обмірковування наслідків.
"Якби я жив у Франції, я би кожен ранок споглядав Ейфелеву Вежу зі свого люксурного балкону, але сприймай, хлопче, реалії буття реально - ти дивишся в свою обшаркану шибку, і крізь призму сантиметрового прошарку прадавнього бруду ледь-ледь розрізняєш контур Південної Гори! жаль.. але... - як все ж-таки по-рідному воно на мене дивиться!" наш Герой розбиває віконну шибку і хоче впихнути кусень добрих розмірів у свій похідний рюкзак, але кусень виявляється завеликим, тому він відламує від його шмат поменше і з затусовуванням скла в мішок в його тепер все проходить гладко. Шибку він розбив не лише з ностальгічних мотивів, але й тому, що в його промайнула думка:"Рукописи не горят..", і не встигнувши обміркувати сесього пункту, вже здійснив вчинок. І відразу ж себе оправдав:"Ну шибка точно вже не горить, тому все нормально - і мені на душі буде легше, і шибка не згорить - це точно. Окрім цього - це якийсь певний відголосок моєї пам"яті".Ще в рюкзаку опиняється аерозоль "Крутой парнишка", кусочок жираф"ячого копита перемотаний брудною ганчіркою вишневого кольору (цей об"єкт символізував для нашого Героя впевненість у своїх силах), книжечку в міні-форматі "Если хочешь быть здоров - испражняйся" (в ній містилось безліч практичних порад), портрет Фуко (аналог якого можна подивитися в збірці наших світлин) та карту Франції, в яку був закоханий. Та ще повно різних, вже не потрібних речей, про практичність використання, на відміну від вже перерахованих предметів, він не замислювався. Тому й не відомо, що ще в собі приховав його похідний портфелик. Та коли Ліричний Герой нап"ялив його собі на спину, крізь брезентову тканину рюкзаку досить чітко вимальовувався силует гоббону (не перепутати з гіббоном)

Говорять, що...

Яскравий ореол, чудовий ореол, що бринить помаранчем та чіпляється як та заноза за маківки кучерявих дерев. Його руки великі - він дотягується і до хатин, що сидять неподалік і так і просяться, щоб для їх хтось заспівав; досягає він і до сріблясто-зеленої гори і робить її щасливою, ідилічною. Ця вся лантушня для його зовсім мала. Сонце - велике. Світанок.. Коли спостерігаєш за ним на фоні великого асфальтового міста, асоціюєш його з мурчанням кота, скавчанням собаки, що бажає вигуляти свого хазяїна. Від сили - з сопінням хом"ячка. А тоді - все це шуміння на всі вуха - гул трамваїв, тролейбусів, комбайнів та інших механізмів, поради по радіо про те, як краще закадрити 95-річного мільйонера, щоб вийти за його заміж, журчання речовини, що особливо полюбляє в такий час подорожувати по каналізаційним трубам... І людина навіть не уявляє, як може звучати ранок окрім вже згаданих петухів! Як пахне вранці росою! А Ліричний Герой це знає, тому в його є ще одна підстава вважати себе щасливим. Він розуміє хід подій. А зараз він споглядає хід себе. У напрямку до гори, захопленої сонцем.
"Говорять, там живуть ховрахи" - каже Герой немов би невзнаки зморшкуватому діду, що сидить на стільці біля своєї будки та також любується горою і росою. А то - він мабуть пів ночі збирав росу по краплині в свої ночви та зараз мочить в тій воді свої облускані ноги. Він мовчить, бо він дуже старий і йому боляче говорити. Лише ледь-ледь тянеться зморшкуватимисвоїми руками до таблички і потім піднімає її догори. На клаптику фанери написано: "Не чіпай мою печінку!", дід посміхається у вуса. Хлопчина згадав і залишив старого у спокої - треба віддати честь, повагу та належне людині, яка 50 років назад побила світовий рекорд по споживанню горілки за одну годину і ще досі живе!
Ліричний Герой зустрічає ще одного чолов"ягу в фуражці а-ля "дай десть копчек" і з голим торсом. Чоловік блідий як альбатрос, посміхається челюстями і прижмурюється, коли Герой задає йому те ж питання, що й дідові.
Чолов"яга каже:"То вже ладно, Герой, не буду тобі кривити руки. Пам"ятаю, як ти добре вчинив коли скопав всі мої 7 гектарів і в той же засадив всю ділянку всіляким рослинним начинням!"
"Так! - мрійливо згадує Геой, - Я пам"ятаю, мені було цікаво подивитись, як відреагують черв"яки, домівка яких посередині 7-гектарної ділянки.. Чи повтікають осторонь, або ж чекатимуть, допоки прийде щастя!"
"І як же вони тоді відреагували?" - слідом йде запитання.
"Вони були геть замучені і обрали голодну смерть, бо не знали як рятуватися. Але я їх врятував, бо посадив їм картоплі".
Чолов"яга був не з слаборозумних, по меншій мірі у всьому, що стосується халяви, і зрозумів, що тут можна дещо нажитися:"Я майже впевнений, що наступного року черв"яки поведуть себе по іншому, бо вони згадають, що було з ними цього року. Але як?.. Дозволю тобі дізнатися і відповім на твоє запитання".
Блискуча радість на обличчі Героя!
"От бачиш, Герой, який я добрий чолов"яга! - каже чолов"яга, - питаєш, чи живуть на горі ховрахи? Так, живуть, і не просто живуть, а жирують, жаль, що мені не побачити вже їх більше, бо там занадто добре, то як рай!"
"Я вам розповім на тім світі!" - зовсім зворушений побіг в сторону гори Ліричний Герой.
"І хто тепер дурак?" - подумав чолов"яга, а за його спиною висіла віртуальна вивіска з написаним по-вертикалі словом ДУРАК і стрілочкою вниз.
Але Ліричний Герой вже вийшов із села і прямував-прямував, як той жеребець, що за кобилкою прямує. Попереду - ліси і луга. А сонце вже і світе, і гріє...

Новий друг

Такого відчуття подиху, такого відчуття всесвіту і мікрокосму у власних кишенях Ліричному Героєві не часто доводиться досягати. Але тепер на те є причина, адже він йде по шляху свого признання. По шляху, прокладеному ще колись старими і неряшливими волами, що толочили свої пуза по піску та траві і хотіли їсти, а на їх сиділи хоробрі чумаки, про яких співали жінки на березі ставку. У повітрі то справа то зліва з"являлися німі стрекози та шелестіли крилами, вони були ще одним елементом, що розповсюджував запах літа навколо. Так вони співали. Ніколи не буває так на душі, як буває літом! Навіть коли не піклуєшся про канікули чи то відпустку, навіть якщо День Народження в зимку і ти заказав на наступне таке свято мотоцикла, всеодно не порівняти відчуття літа ні з чим!
Наш Ліричний Герой вже прямував по таким місцям, про які говорять "на край Світу..." і тому, оскільки серед простого люду мало було людей, в яких жила та жилка подорожника, що жадав би переконатися, що то зовсім і не "край Світу", тут було тихо і зовсім якось безлюдно. Герой тупотів і перебирав ногами мов шпицями, коли ними в"яжуть шерстяну светру. Він наспівував пісню "Може нема кохання серед жита...", аж раптом відчув чийсь нелюдський погляд. Оце так! Співаючи в великому надхненні він навіть непомітив акваріуму, що повільно пересувався по стежці, а на днищі його були прикручені рожеві колеса. Зверху наполовину з води вип"ячувалось бридке створіння, дивлячись на якого, у Ліричного Героя серце все ж-таки наповнилось жалем і щемом. Герой втямив, що він дивиться на велику жорстоку Дафнію.
Створіння заговорило першим:"Дорий День, пане Пане!" "Добрий тобі день, велика жорстока дафнія".
-Ти правий, це я... А знаєш, як мені боляче, коли мене називають великою жорстокою? Це все через те, що я велика. А насправді я ж зовсім не жорстока!! Мій дідусь, який жив аж вчора, був набагато жорстокішим ніж я, але він був дуже маленьким, і тому його не називали так, - з болем говорить дафнія. Вона намагається виправдатись перед Героєм, це помітно по шевелінню її губ.
-Я розчулився... Вибач, коли що не так. Я буду тебе називати... як твоє ім"я, скажи?
-Називай мене дафнією, бо нам, дафніям, нема сенсу давати імена, бо ми всеодно живемо один день, точніше 22 години, - весело каже дафнія.
-То це ж жахливо! То ти ж скоро помреш?
Весь цей час двоє йдуть на дуже малій швидкості, бо Герой намагається бути толерантним зі своїм співрозмовником.
-Ну як скоро. Сьогодні ввечері, слава Богу, бо до цього часу мені вже набридне жити.
Ліричний Герой не стримує сліз, але відвертається від дафнії і вона того не бачить.
-Слухай, - згадує Герой, що він хотів давно запитати у якої-небудь дафнії, - це ти ж належиш до класу бацильних? Ти бацила?
-Нєєє. Хіба похожа? - задає риторичне запитання істота розміром з акваріум. - Я з класу членистоногих! - гордо відповідає дафнія.
Ліричний Герой скоса дивиться на її ноги, онурені в воду:"Ааа, ясно.."
Двоє чвелентають далі, в пошуках пригод. А Південна Гора вже близько.
А Ліричний Герой думає собі:"Все-таки, подивившись на цю дафнію, розумієш, що Дарвін був в деякому сенсі правий..""Нєєє" - думає автор твору.

Мерім-дже-Мірем тут нідочого

"А давай пограємо в квача!" - раптом бовтнув Ліричний Герой, забувши, що навіть жаби рухаються швидше за його співрозмовника, і дафнії стало боляче на душі. До того часу як їй стало боляче (а хто знається на побудові нервово-реакційної системи у дафній, той розуміє, що на це їй знадобилась 1/127 частина всього її життя), Ліричний Герой вже втямив свою помилку і йшов, дещо пригнічено суплячись на моложаве обличчя свого нового товариша і силоміць виковирюючи зі свого носа посторонні речовини. "Вибач, - каже, - я тут було подумав про чудові яблука, що ростуть в мого сусіда! Сьогодні-завтра вони поспіють, а я їх хоч-не-хоч не скуштую в цьому році".
"А мені похуй" - відповіла дафнія, і на цьому їх розмова на деякий час логічно припинилась.
Як вже говорилось, Південна Гора була вже близько. Попід ставками, що їх було вдосталь розкидано по сторонам, бігали довгоногі лобизні і ловили каламутну воду, бо то для їх була дика смакота. А так як лобизні також були дикими, то вони були створені одне для одного. Вони кричали, коли їх за ногу хватала яка рибина, бо це боляче. Наш Герой вперше бачив таких створінь і жалкував, що в його селі ще невідомий такий апарат, як фото-тойсамий. Але Герой довго до цього тренував свою пам"ять, тому лобизні йому запам"ятаються добре.
Саме за таким заняттям його застав третій, неочікуваний навіть для самого автора, герой циклу, котрий, радий, що про його згадали, крикнув поперед себе (бо сам був позаду і наздоганяв Героя і дафнію):"Худєєтє, парні?" - по-російськи.
"Радий бачити людину на шляху, пане! А ми ось зібрались на Південну Гору було, та пішки важко. А я бачу, ви на свинях, то може ми з вами? Швидше ж буде, і вам тісніше!"
-Вот уж ходатайство! Вєроятно краснословіє, братєц, малорусскоє в школє прєподаватєль навязивал!
-Дядько, ви свій прапор в сторонку заберіть, бо в мене від нього аллергія! Я тут про високі матерії міркував, а ви мені політику під носа квапите! Вже й без цього є чим мені займатися! Я то вашу какофонію розумію, і намагатимусь не звертати уваги, бо занадто вже на свинях покататись хочеться.То ми запригуємо?
-Вот уж ладно, віжу, братєц, ти учєний парєнь, да и попутчик твой не ахти какой неабичний, садітєсь, парні!
-Тіко скажи мені, дадько: свині твої не кашляють?
-Умьон наукой, сразу понял я всьо о тєбє! Нєт, оні у мєня закальонниє, і по заграніцам не раз"єзжают.
-Ну то й слава Богу!
Тепер їх троє, і свині їх везуть до мети, свині споглядають світ іншими очима, своїми. Тому кохання вони по-іншому відчувають, але бачать і вони, що скоро прийдеться копитами вверх гребти - в"їзжаємо в гірську місцевість!

Є такі речі, що добре що їх нема

Автор мабуть забув зазначити немаловажливий факт, що стосується такої, здавалося б, дрібнички - колір свиней, що наразі слугували для наших героїв в якості способу пересування. Адже це було щось таке дивне, бо свині (що їх було двоє) були одна чорна з випуклою цяткою білого на череві чи то трохи збоку. Інша ж вигарцьовувала в білій і звісно, в натуральній
шубці, - як то кажуть, в тій, якою Бог наділив, тільки от на животі красувалася чорна цятка розміром з яблуко сорту Помірночервива Калинівка. Ця біла була свиноматкою, чорна ж відповідно грала роль свинотатка. І можна бути й тупим і зовсім приніченим розумовими вадами, та всеодно зрозумієш, що за відсутності в окрузі інших свиней, ці двоє стали парою
одне одному, і так би мовити, не упускали моменту зайнятися палким коханням, коли наші герої робили зупинку.
-А шо у тебе зі свинями, га? - здивувався Ліричний Герой, коли побачив, що то коїться.
-Ето єсть єстєствєнний фізіологічєскій процесс, што...
-Та зажди ти, кажу, що то в них за пародія на інь-і-янь? Що, може гадаєш, вони то просто так, тіпа випадково? Е нє, кажу тобі, то вони щоб повийо.. ой, що це я таке кажу, я ж культурний... короче, щоб повихухолюватись, такими повиростали! Як старими стануть, з них внуки сміятися будуть! Не менше, чим сміються внуки нашого старого сільського панка діда
Антуана, хоч були часи, коли він наче і замислювався над вічністю, копіюючи поведінку Сіда Вішеса.
-Ето дєло совсєм другоє, друг, здесь присутствуют мои лічниє амбіциї! Вєдь я такіх долго іскал, і вот перед тобой ти відішь тех, кто йєжеднєвно напомінаєт мнє об от-т-носіт-тєльності бит-тія! Хотя, какіє здєсь к чорту амбіциї! Здєсь - ето чьотко налаженная лічная філософія!
-Скажи мені, чувак, ім"я якого мені ще не відоме, в тебе може епіфіз в голові зламався? Та яка може бути відносність життя у поїздці до Південної Гори!? Ти туди що, вербуванням займатися їдеш? Та ти сам за знаннями туди подався, чи не так?
Я тобі доступно поясню, - продовжує Ліричний Герой, - От біжить корова і мукає. Ну якщо на неї подивиться біолог, він затвердить про важливість метаболізму для непарнокопитних; коли фізик свої беньки туди направить, то відразу видасть тобі про різні там закони Ома і про те, що якщо по мосту буде бігти одночасно сто двадцять таких коров і мукатимуть, то міст завалиться. При цьому він довго щось вираховуватиме на калькуляторі... А хімік торочитиме, що в такий спосіб вона виробляє більшу кількість хлорогідрату кальцію, чи ще якої фігні, що буцімто допомагає кісткам. Але суть то в іншому - корові, як то кажуть, ..кхе..кхе.. короче, добре що корови не літають. От це якраз і говорить про марність твоїх зайвих роздумів про "от-т-носіт-тєльность бит-тія", а краще подумай, чому корови не літають!
-І ето думаєшь виход?
-Ну мені допомагає...
Раптом Герой відчув палке свербіння в районі підборіддя, він захотів його почесати. Власне це він і зробив, і коли він його чесав, він зрозумів, що потроху стає розумнішим. І мудрішим...

Трохи про зірочки

І довго так подорожували наші персонажі, так довго, що якби вони були реальними, і якщо б і та Південна Гора також видалась реальною, то вони би вже давно до неї доповзли. Але спокушений читач добре розуміє і усвідомлює всю феєричність і тонкість цієї історії - занадто занадту для того, щоб вона могла бути цілком правдивою в прямому розумінні слова
"правдивий". Це не зрозуміло лише для такої екзотичної категорії людей (але нажаль останнім часом все більш розповсюдженої), що дивляться на стіну і гадають, що це межа світу,або ж гадають що то просто стоїть стінка якась, а насправді то Велика Китайська Стіна. Автор оповідки все це так довго розсусолює не для того, щоб хоч чимось себе зайняти у літній
спекотний вечір 2009 року за день до поїздки на море, а для того, щоб читачеві ясно уявилася картина (якої, як ви пам"ятаєте, насправді й не було), буцімто наші Герої йшли так довго і перебалакали так багато, що вже встигли стати друзями. Але, що головніше, читач має пам"ятати, що авторові впадло якось описувати всі ці діалоги і монологи і всяку маячню в
головах персонажів... але ж і не більше впадло, аніж і читачеві читати все - тому автор просто виділяє найцікавіші, а що головне, найактуальніші і найважливіші моменти їх розмов. Але це зрозуміло навіть хромій жирафі. Тут ви замислюєтесь, тіпа:"А чому він каже одночасно і про нереальність оповідки, і враз торочить про те, що йому впадло писати всі діалоги?? То якщо він не пише їх, то це означає, що їх не існує!" Для тих, хто так подумав, раджу ще раз прочитати речення, яке йде перед "Тут ви замис...". Ото є ви! Адже ще раз пояснюю: якщо це нереальне в прямому смислі, то це абсолютно не значить, що воно нереальне взагалі - бо я б так нічого не писав зовсім - навіщо! Просто все тут завуальоване і має скритий смисл! Ото! Так що вдумуйтесь хоч трохи, коли читаєте!
Але треба вже мені починати писати на свій лад...
Пройшло багато часу, особливо якщо судити з точки зору дафнії (тій залишилось від сили пів-години і вона вже їде мовчки; вона вже наділа ласти і пишно намазує на їх підошву клей "Три слона"). Але двом іншим нашим героям до цього вже немає ніякого діла - вони їдуть і так заходились в розмові, що вже в їх не те щоб почала, а вже навіть й закінчила рости взаємна повага один до одного, причому "расійскій пєрвєнєц" досяг в цьому плані навіть більшого успіху. Він і говорить Ліричному Герою:"Кстаті, мойо імя - Бєломор, і фамілія моя унікальна - Кана.."
-Може Канал??!!! - різко завізжав Ліричний Герой і почав навіжено ржати і хрюкати так, що було видно, що він вчиться всьому на льоту, навіть у свиней. Жарт здавався йому дуже вдалим, просто геніальним, і він знову відчув присутність тієї нової мудрості, що описувалась в минулій главі.. і так само почесав підборіддя.
-Нєт, - нітрохи не образився Бєломор, - моя фамілія - Кана... кана.., ее, щас, посмотрю в паспартє.- Він довго рився в сумці, знайшов потім якусь смердючу купку сшитих разом сторіночок, - аа, Канарєйка!! Вот, вспомнил..
Вони трохи їхали мовчки, а тоді Бєломор Канарєйка знову відчув приступ поваги до свого товариша:"Ваш язик - такой салав"їний!"
-Ну спасіба! Це нам ще в школі говорили!
-Научі ка мєня! Ужас как хачу бить грамотним в вашем язике!
-Ну по-перше, - почав Ліричний Герой, і через пів-хвилини чергового мовчання вже здавалося, що він і закінчив, але, - розумієш, тут треба вчитись на тому, що бачиш! Бєломор був в захваті від педагогічного дару Героя!
Оскільки на дворі вже було майже темно і вже почали з"являтися зірки на небі, наш Герой почав учбовий процес:"Повторюй за мною: На небі світять зірочки..."
-На нє-є-єбі сві-і-і-тят зі-і-рачки..
Герой очевидь подумав, що у того є прогресс вже з першого моменту навчання і похвалив Бєломора, а тоді додав:"І доречі, Бєломор по-українськи буде, як мені здається, Біломор, - тоді почесав потилицю, - а може й Беломор... Короче, забий на це, можна називати тебе просто і дуже запам"ятовуюче - Білка! В нас є така тварина.
-Ну нє знаю...
А природа вже починала засипати, лише жаби попросинались після цілоденної спеки і стали зіпАти. Вони співали похоронний марш дафнії..




Смерть в кефірі

Перед тим, як сісти писати оце оцю біліберду, а для когось, сподіваюсь, справжній філософський трактат, що стане стимулом для здійснення чогось нездійсненного, автор довго вагався і міркував над майбутньою роботою - як же вивільнити той пласт накопичених думок і хвилювань, що залягли глибоко в серці і не дають йому вільно переганяти по організму кров'яні тільця. Лихе діло - починати після такої довгої паузи, під час якої автор пережив декілька пудів головної болі у тяжких розумових баталіях всередині мозку. Автор змінився - він й не помічає, що пише про себе від третьої особи однини, а спохватившись, бачить, що й раніше він частенько зловживав такими зворотами. Але він продовжує свято вірити,що спражнім діагнозом слід вважати лише звернення про себе від третьої особи множини, і, з полегшенням, видихає повні легені вуглекислого газу. Може якому читачеві й набридне читати трактати самоаналізу "цього пришибленого науковця"; такий читач чекає, коли ж нарешті він зможе дізнатися про подальшу долю моїх слухняних головних героїв - про те, що я так довго від його приховував. Та я знову віддаю свої сподівання, що таких читачів тут якомога менше, а краще - щоб їх таких тут зовсім не було. Бо що таке самоаналіз? Чи не є це єдиним заняттям, гідним справжньої людини? Тому всіх терплячих прошу ще трохи потерпіти і послухати продовження мого колупання у власному мозку. І знову автор надає перевагу третій особі однини. Автор змінився - він ще більше поважає читача, адже він вважає, що читач достойний найкращих текстів - таких, які якомога більше будуть потурати естетичним смакам (а може - збоченням) читача. Тому автор перед написанням тексту з'їв декілька інжирів (бо свято вірить в позитивний вплив здорової їжі на креативні та розумові якості людини) та поклав біля лівої руки "Русско-украинский словарь. Издание четвёртое" Д.І. Ганича та І.С. Олійника. Визнаю, я вже туди кілька разів безсоромно підглядував...
Часи змінились... і те, що раніше здавалось комічним, тепер виявилось трагічним, змушує людські очі ставати вологими. Ще кілька годин назад жлобкуватий акваріум дафнії викликав у Ліричного Героя сміх з кашлем. А тепер навіває лише сум своєю пустотою. Тепер їх менше - наших героїв, що так зблизились один з одним, що здавались одним цілим. Поля дикого кефіру по праву сторону від дороги раніше викликали шалений апетит, тепер вони були ані більше, ані менше - мовчазним свідком жахливої, але такої неминучої смерті. І при цьому при всьому - наш Герой умів тримати себе в руках і не викрикнути жодного болісного зойку. Ліричний Герой не репетував по цій втраті. Глухий сум був найкращим способом вшанування пам'яті сого друга. В такому сумі виражалась життєва філософія Героя. Він був схожий на автора і вірив у вічність людської душі і в те (що по суті є очевидним), що смерть - це лише перехід в інший стан. Він не знав нічого про те, як з цим склалось у роді дафній, але в мить співвідніс їх з людським реаліями. Бєломор же ж розпинався і казав лихі слова на невідомій ані автору, ані навіть самому Бєломору, мові:"Terra Incognita! - кричав він щодуху. - Vox klamantis in deserto!" та іншу пустозвонну нісенітницю. Він вірив, що цим він чогось там зможе добитись, не знаючи й сам, чого. Тепер вже ніхто не згадував, що ще при самому знайомстві з дафнією у творі її називали Велика Жорстока Дафнія...
А вона насправді просто розплилась та розчинилась у воді, наче кусок бридкої гнилої водорості або якась примітивна медуза. Немає її! Просто пляма лишилась! А по суті то дафнія по природі своїй не особливо то і вище по крутості, ніж вищезгадана водорость чи медуза.
-Почєму ти такой суровий, что даже слєзінку видавіть нє можєшь? - каже якось дивно розгніваний Бєломор Герою, піднявши до нього свої почервонілі від реву очі. Тоді Ліричний Герой доступно пояснив свою життєву позицію.
-Ти бєзсєрдєчний! - постановив діагноз Канарейка.
-А ти, знаєш хто ти?! Ти це!.. аа, щас, пригадаю, як там було, зачекай.. - каже Герой і відходить в сторону в муках від болісних спроб пригадати, як же ж там було..
-Аа, згадав!! А ти - індульгуєш в своїй жалості!
-Да.. Вот хоть ти і бєзсєрдєчний, я всьо-равно тєбя уважаю, друг, за твой вєліколєпний ум і обознанность твою! - зітхає Бєломор.
Настала затяжна пауза. Вона супроводжувалась такими ж мовчазними, як і сама пауза, церемоніями поховання водички, що лишилась від дафнії. Мандрівники зробили все так, як того вимагали кращі традиції касти туполобих мандрівників - вилили водичку к чортям на плантації дикого кефіру, трохи також дісталось випадково пробігаючому в той момент біля героїв цицобокому бетоноїду, короче - опинилась тварина не в той момент, не в тому місці.. Акваріум герої несамовито розтоптали ногами, вважаючи, що віддають таким чином честь дафнії.
Ввечері біля вогнища герої мовчки вперше в житті куштували смажене м'ясо цицобокого бетоноїда, якого в вищезгаданий момент спаралізувало (бо ця тваринка має дуже хитку психіку). Першим перервав музику тиші звісно ж Ліричний Герой, бо був, зрозуміло, домінантним в компанії. До того, як він заговорив, він власне роздумував, що сказати. Бєломор же весь цей час був замкненим в собі, не ставлячи собі жодної мети.
І ось Ліричний Герой видав наступний монолог:
-Відчуття жалю і співчуття - природне відчуття, визнане на міжародному рівні в якості мірила рівня людяності в людині, що його переживає. Хоч я ні в чому не винний, все ж вибач мені, Бєломор, за мою екстравагантну демонстрацію своєї непорушної суворості. сама ця суворість - лише іллюзія, що існує лише в твоїх очах. Я оце довго думав над тим, що тобі сказати і як тобі зарадити та втішити тебе. Я маю на увазі - після того, як ми востаннє обмовились словом. Тому мусиш знати напевне - всі слова, що я зараз говорю, є добре обдуманними!
..а Бєломор кліпа очима..
-Насправді моє серце наповнене таким же щемом, як і твоє, і єдине, повторюю - єдине, що надало мені сили стриматися і не виплескати весь цей біль назовні, - це відчуття гордості за нашого померлого друга! Як ти вважаєш, чи є ще на білому світі хоч одна дафнія, що за своє коротке життя відростила собі таке здорове барило, - Герой почав загибати пальці лівої руки, перераховуючи заслуги дафнії, - навчилася говорити, причому блін - в тему говорити! З нею можна було навіть нормально поржати! Тоді - вона намутила собі акваріум і пустилася в подорож, розуміючи свою приреченість померти десь посередині дороги (а якщо б ми її не підвезли, тоще на самому початку дороги). Та вона ж сама Велика дафнія на всій планеті! І її заслуги не вкладуються навіть в голові! З точки зору колективу дафній, вона зробила неможливе! Ось чому я не плачу! Ось чому в мене гордість!
В Ліричного Героя пересохло горло. Він було хотів ще щось додати, але знову закашлявся. Він кинув погляд на Канарейку. Той заливався сльозами.
-Я хачу танцевать!
Після цих слів Герой зрозумів, якого змісту були ті сльози, і зрозумів ще, що він справив на свого друга правильне враження. Герой піддався глупості Бєломора, і вони разом почали скакати і водити хоровод навкруг вогнища.
"Ми билі знакоми с самой вєлікой дафнієй всєх врємьон!"